Закон про створення Національного військового меморіального кладовища Верховна Рада ухвалила в травні 2022 року. Питання було лише у місці розташування. Щонайменше п’ять можливих локацій пропонували родинам загиблих. Їх влаштовував варіант у Биківні, який був погоджений парламентом навесні 2023 року. До його реалізації лишалось дочекатись лише підпису Президента. Натомість у серпні 2023 року ухвалили рішення про будівництво Національного військового меморіалу на території Гатненської громади на Київщині – біля Південного кладовища. Родини полеглих захисників ця несподівана новина обурила. На акціях протесту вони відстоюють будівництво кладовища в Биківні.
Чому створення Національного військового меморіального кладовища стало болем родин полеглих – у трьох історіях мам захисників Маріуполя.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Новинарні. Щоб повідомити дані про втрати — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
«Так і спимо поруч». Історія Ольги Черкез
Син маріупольчанки Ольги Черкез Євген долучився до лав Національної гвардії у 2018 році. Це була вже не перша спроба хлопця стати на захист України.
«У 2014-му, коли йому було 19 років, він хотів іти воювати. Я наполягала – спочатку освіта. Це був мій пунктик у вихованні, – згадує Ольга. – Тоді він сам утік до Києва в якийсь підрозділ. І в перший же день його з іншими новобранцями посадили перебирати картоплю. Йому це не сподобалось, і він буквально наступного дня повернувся додому».
Євген пішов вчитись. Освіту металурга у Приазовському державному технологічному університеті здобув більше для галочки. А потім пішов вчитися на моториста в Азовському морському інституті – зі щирого інтересу та любові до моря. В якийсь момент він навіть почав готуватися до роботи на дальніх рейсах. Але не склалось.
Тож Євген знову повернувся до думки про військову справу.
У 2018 році, коли син повідомив про своє рішення стати військовим і попросив його підтримати, Ольга змирилась. Зрозуміла – він уже виріс.
Євген здобув спеціальність стрільця-гранатометника. Багато уваги приділяв власному розвитку та спортивним змаганням, брав участь у марафонах.
«Хлопці казали, він добре знав і дуже любив свою справу», – говорить мама.
На полі бою Євген вперше опинився в 2019 році. Коли приїхав додому у відпустку, сказав, що війна – це страшно. Але в подробиці не вдавався. Взагалі вдома про роботу він ніколи не говорив.
Мама знала лише цивільний бік його життя. Каже, був добрим і внутрішньо дуже серйозним із самого дитинства. Настільки, що вона доволі швидко перестала тримати його під постійним контролем.
«Він був трохи стилягою. Дуже любив гарні речі та хороші годинники. Міг дуже довго і ретельно їх вибирати. Бути українцем – це для нього була гордість. Раз знайшов документи свого покійного батька, де було зазначено, що батько – українець, і дуже тим пишався. Впертий. Добрий. Дуже акуратний і бережливий. Серед його документів навіть збереглись кілька його малюнків і поробок ще з дитячого садочка», – розповідає Ольга.
Ці документи вона отримала, коли син напередодні повномасштабного вторгнення попросив забрати з частини його речі – бійці почали згортати базу. 24 лютого 2022 року Євген встиг подзвонити мамі, сказав, що з ним все добре. Просив нікуди не виходити, попередив, що місто штурмуватимуть і буде страшно.
Востаннє Ольга бачила сина 8 березня 2022 року – забіг на кілька хвилин привітатись. «Все добре, вони горять», – це були останні слова, які вона почула від Євгена.
Майже місяць жінка категорично відмовлялась їхати з напівзруйнованого росіянами міста. Це для неї було рівноцінно зраді сина. Зв’язку із ним вона не мала. Але звуки боїв лишали надію, що він десь там, серед захисників, які продовжують чинити опір.
25 березня вона прокинулась із усвідомленням, що потрібно виїжджати. Вже на підконтрольній Україні території Ользі повідомили, що 24 березня її син загинув.
Під час бою в районі магазину «1000 дрібниць» Євген прикривав відхід хлопців зі свого підрозділу. Коли він перебігав між будинками, у нього влучило – уламки пройшли через таз і живіт.
«Побратими намагались доставити його на позиції, у шпиталь, але евакуація тривала десь шість годин. У госпіталі, на «Залізяці», також була черга на операцію. Перед тим, як його занесли в операційну, Женя казав побратиму, що все буде добре. Але врятувати його не змогли – внутрішні органи були сильно пошкоджені», – каже Ольга.
Тіло Євгена повернули під час одного з перших обмінів. Опізнати його по фотографіях вже було неможливо. Впевнитись, що це – дійсно її син, допоміг жетон, який знайшли під час розтину. Він в’ївся у тіло і його не відразу помітили.
Церемонія прощання із Євгеном і кремація відбулись 28 липня 2022 року. На його 28-ий день народження.
Спочатку Ольга лишила урну із прахом сина на зберігання. Хотіла, щоб його поховали на Національному військовому меморіальному кладовищі разом із побратимами. Була впевнена, що для нього це важливо.
Але створення кладовища затягувалось. Термін зберігання урни сплив. І Ольга забрала її до себе – не хотіла, щоб син мерз у Київському крематорії.
«Тепер він поруч і мені так спокійніше. У мене на тумбочці біля ліжка – урна, світлина, прапори. Так і спимо поруч. Є ті, хто не витримав цього чекання. Вони поховали своїх близьких, але все ще чекають створення Національного меморіального кладовища, щоб перепоховати. Бо це – вияв поваги до воїнів», – каже вона.
Але поки що поваги до родичів полеглих від держави вона не відчула. Чому питання із кладовищем відкладається – не розуміє. Чому Військовий меморіал намагаються перенести подалі від Києва – також. Каже, що виглядає дуже непорядним, коли держава не може знайти місце для людей, які втримали її своєю звитягою.
«Оборона Києва продовжувалась у Маріуполі. Хлопці та дівчата віддали своє життя за цю країну. Багато хто добровільно став на захист держави і стоїть на смерть. Але полеглим у Києві місця нема. Хоча у нас зараз не просто війна. Іде боротьба і за формування майбутніх поколінь. Вони бачитимуть, як країна ставиться до тих, кого називає своїми Героями. До полеглих шани нема. Хоча пам'ять про них – одна з тих цеглин, на яких формується патріотизм», – каже Ольга.
«Родичі думали, що втратять і мене». Історія Нелі Шастун
Обидва сини Нелі Шастун встали на оборону Маріуполя після початку повномасштабного вторгнення. Воювали у складі полку «Азов». Старший Ігор загинув під час боїв у місті, молодший Микита опинився в полоні. Його обміняли наприкінці 2022 року.
«Великий, добрий і спокійний, схожий на ведмедя Балу, він завжди був найбільшим в класі. Був дуже терплячим, хоча всі знали, що його краще не дратувати, бо коли терпець уривається – образнику будуть непереливки», – розповідає Неля про Ігоря.
З дитинства він мріяв грати у футбол, але тренер відмовився із ним працювати. Сказав – не його гра. Натомість 10-річним хлопчиком зацікавився тренер із баскетболу. Цей спорт надовго став справою його життя.
Ігор почав грати професійно – вчився у спортивному класі, грав у дублі «Азовмаша». Але через серйозну травму коліна у 18 років не зміг продовжувати спортивну кар’єру. Тоді він вирішив, що його доля – захищати країну. Щоб поступити до школи міліції, пішов в армію.
Строкову службу Ігор проходив у Києві, у почесній гвардії Президентського полку. Це трошки стишило його бажання вчитися на міліціонера. Після демобілізації він вирішив це ще обдумати. Влаштувався на комбінат Ілліча, де працювала його мама, у ливарний цех.
«Він став обробником гарячого металу. Це фізично дуже важка робота, всю зміну потрібно працювати відбійним молотком. Йому було важко, але він дуже тішився, що має справжню чоловічу роботу», – розповідає Неля.
Коли в 2014 році почалася війна, Ігор повернувся до лав захисників. З 2015-го до кінця 2020-го служив у 23-му загоні морської охорони прикордонником на морському катері. Йому було дуже важко – через морську хворобу у морі Ігор почувався незатишно. Але той факт, що він все ще тримається гідної чоловіка роботи, надав йому додаткових сил.
Коли в полку «Азов» почали шукати командира катера, помітили Ігоря. Запросили до себе. Вже з січня лютого 2021-го року він долучився до лав «азовців». Вільний від служби час присвячував вихованню сина. Важливішого за дитину для Ігоря не було нічого, наголошує Неля. Залишок часу займали дві найбільші пристрасті його життя – спорт і мисливська справа.
Молодший брат Ігоря – Микита – також захищав Україну з 2014-го, пішов воювати ще 19-річним. Брав участь у боях на Донеччині, захищав, зокрема, Донецький аеропорт.
Демобілізувався у 2020 році та планував своє цивільне життя. Але після 24 лютого 2022-го долучився до «Азова», де служив брат – щоб поруч був той, кому довіряєш.
Діти вмовляли маму виїхати з Маріуполя. Але вона, як багато хто з містян, була впевнена, що скоро все закінчиться. Вирватись з оточеного міста їй вдалось лише 16 березня – поїхала до сестри на Київщину.
1 квітня Нелі подзвонив молодший син та повідомив: «Ігор – «200». Його підрозділ стояв на вулиці Зелінського, коли росіяни відкрили масований вогонь. Осколками однієї з мін Ігорю розірвало артерії на ногах. Його намагались врятувати, але він стік кров'ю.
У червні, коли із Маріуполем знову з’явився зв'язок, Неля встановила точне місцезнаходження тіла сина. Написала колишньому чоловіку – батьку хлопців. Він лишився в окупованому Маріуполі та співпрацював із окупантами.
«Просила його піти до нашої дитини, подивитись, що там. Він сказав, що не дійде – далеко. Хоча від його будинку до того місця – десь 5 кілометрів, – згадує Неля. – На місці загибелі Ігоря поховав місцевий хлопець. Не знаю, хто він. Раз говорила з ним по телефону, він дякував за сина. Казав, Ігор їх дуже підтримував під час оборони Маріуполя та завжди мав щось смачненьке для кожної дитини в укритті».
Коли колишній чоловік Нелі почав працювати в окупаційних органах влади, він організував ексгумацію тіла Ігоря. І публічно відмовився від сина.
«Сказав: «То не мій син. Це – фашист з наколками «Азова». Не знаю, чому він це зробив. Якщо для того, щоб відмовитись і тіло могли обміняти, – я йому дуже вдячна», – каже Неля.
Тоді вона почала шукати шляхи, щоб повернути тіло сина додому. Зверталась до всіх установ, які займались цим питанням, здавала ДНК-тест. Паралельно боролась за повернення меншого сина з полону.
3 серпня слідчі їй повідомили, що є збіг за татуюванням.
«Тіло Ігора повернули під час першого обміну загиблими. Виявляється, він був зовсім поруч – у Бучанському морзі. Результати ДНК-тесту загубились, тож довелось здавати ще один і ще три тижні чекати результатів. Хоча по татуюванням я точно впізнала - то моя дитина».
23 серпня 2022 року на Байковому кладовищі відбулась церемонія прощання із Ігорем та кремація. Патронажна служба «Азова» запитала у Нелі, чи хоче вона одразу поховати урну з прахом чи обере варіант лишити на зберігання, щоб пізніше поховати на Національному військовому меморіальному кладовищі, яке скоро мають створити. Неля обрала другий варіант. І відтоді не може поховати сина.
«Тоді прозвучало так, що військове кладовище практично готове і скоро відбудеться поховання. Чи скоро ми повернемось до Маріуполя – а ми обов’язково повернемось – я не знала. Тож залишила урну на зберіганні в очікуванні Військового меморіалу», – розповідає вона.
Пізніше відчула – сина треба забирати з холодної камери схову. Так урна з прахом Ігоря опинилась біля її ліжка. Півтора місяці вона ночами говорила із ним перед сном. Іноді – замість сну.
Зрештою родичі наполягли на тому, що прах потрібно поховати – боялись, що поховають Нелю раніше, ніж дочекаються Військового меморіалу.
Ігоря поховали на Центральній алеї кладовища Білогородки під Києвом. Але Неля досі продовжує боротись за створення Національного військового меморіального кладовища та ходити на акції. Із надією перепоховати сина там поряд із побратимами.
«Щоб хлопці, які полягли за захист України, мали те шанування, якого вони заслуговують. Ховати їх подалі від людських очей – це не по-людськи. Гатне – не столиця. Воно недостойне наших хлопців», – наголошує вона.
«Після всіх пройдених кіл пекла почалося ще одне». Історія Галина Голіциної
Галина Голіцина у Маріуполі втратила свого меншого сина Дениса Дудінова. Її старший син Дмитро Голіцин помер у серпні 2014-го в Києві через поранення, отримані під Іловайськом на Донеччині.
Денис з дитинства мріяв стати військовим.
«Коли маленьким хлопчиком бавився стрілялками, я не сприймала всерйоз – всі хлопці так бавляться, – згадує Галина – Але він ріс, а бажання не змінювалось».
За прикладом старшого брата він почав вивчати міжнародне право в Українському державному університеті фінансів та міжнародної торгівлі. Після отримання диплома працював разом із братом. Але любові до військової справи не втратив. Попри те, що сам служити в армії не міг – слабкий зір та проблеми із серцем давали гарантований «білий квиток».
Коли у 2014 році почалась війна, Денис мріяв опинитись саме в «Азові», до якого долучилось чимало його друзів. Навіть старшого брата вмовляв іти служити разом, але Дмитро – офіцер запасу – не захотів витрачати час на курс молодого бійця та пішов в інший добровольчий батальйон – «Шахтарськ».
Денис же проходив підготовку на базі «Азова» у Києві.
«Кожного дня там відсіювали людей, які не тягли фізичних навантажень. Щодня Денис щасливо повідомляв, що протримався ще один день. Аж поки хтось з інструкторів не зауважив, що йому важко даються довгі кроси. Так викрились проблеми із серцем і його відрахували», – згадує Галина.
Цілий день Денис засмучений сидів за комп’ютером, а потім вистрибнув щасливим зі своєї кімнати та радісно повідомив мамі: «Я знайшов собі роботу в «Азові»! Поїду військовим перекладачем!».
Тоді підрозділ вже приймав до своїх лав іноземних добровольців. Денис вільно володів п’ятьма мовами. До перекладачів не висували серйозних вимог із фізичної та військової підготовки. Ця посада йому ідеально підходила.
«Він поїхав туди абсолютно щасливим. Потім розповідав, що опинився на своєму місці. Він був настільки занурений у роботу, що хлопці з нього жартували: «Мало того, що ти спиш з відкритими очима – а він дійсно не до кінця примружував очі, коли спав – ти ще й розмовляєш уві сні англійською», – розповідає Галина.
Коли бійців добробата почали переводити на контракт, Денис мав пройти медкомісію для оформлення документів. Мама не розуміла, як він збирається це зробити з його здоров’ям. Але він пройшов: до окуліста приїхав у контактних лінзах, на кардіограму замість себе відправив іншого хлопця, у якого вже констатували абсолютно здорове серце.
Денис брав участь у боях у найгарячіших точках тієї фази війни. Був на Світлодарській дузі, долучився до Широкинської операції. Коли приїжджав у відпустку, із захватом показував мамі відео боїв, у яких брав участь, хоча вона сварилась – важко бачити, як у твою дитину стріляють.
Коли гаряча фаза закінчилась та іноземні добровольці почали роз’їжджатись, зрозумів, що як перекладач скоро стане непотрібний підрозділу. Щоб залишитись, здобув спеціальність танкіста.
Коли у 2019 році почалось розведення важкого озброєння на Донбасі, танки мали бути відведені від лінії зіткнення. Тож Денис знову розширив список своїх кваліфікацій – перевівся до Маріуполя та став заступником командира батальйону по роботі з особовим складом.
«Це була його стихія – він вмів запалювати ідеями, знався на історії, чудово пояснював, чому потрібно відстоювати незалежність. У них постійно було бойові виїзди, хоча працювали вже виключно з легким озброєнням. Отак він дослужив до початку повномасштабного вторгнення», – каже Галина.
Що підрозділ сина готувався до великої війни, вона зрозуміла лише після того, як вторгнення почалось.
«У нього день народження в грудні. Він завжди святкував його вдома. Брав відпустку так, щоб відсвяткувати зі мною і день народження, і Новий рік. Повертався в частину вже на початку січня. Останнього разу вийшло не так», – розповідає вона.
Денис приїхав додому наприкінці листопада та повернувся на службу вже в середині грудня. Збій у традиційній програмі пояснив вимогами справедливості – мовляв, черга інших хлопців поїхати до родин на Новий рік. У Галини це пояснення не викликало жодних підозр. Інакше вона би морською зіркою стала у дверях, щоби не дозволити сину повернутись у Маріуполь.
«Він не міг мені сказати правду, що на той Новий рік ніхто нікуди не поїхав: всі були на місцях та готувались до нападу, – пояснює вона. – Денис розумів, що я вже втратила одного сина, та хотів вберегти мене від зайвих хвилювань».
Про загибель сина Галина дізналась від колишнього чоловіка – батька Дениса. Він подзвонив їй 21 березня – на наступний день після трагедії. Переказав страшну звістку: Дениса більше немає.
Що він загинув на операційному столі одного зі шпиталів «Азовсталі», де його намагались врятувати після поранень, Галина дізналась за кілька місяців – після першого обміну полоненими.
Побратими розказали, що 20 березня Денис брав участь у запеклому бою. Підбив два танки та одну броньовану машину. Потім сам опинився під авіаударом.
«Там вже не було куди ховатись, хлопці просто падали на землю. Один з них, коли отямився після удару, підбіг до нього, Денис був весь у крові. Казав, що нічого не бачить. Він перев’язав його та потягнув до медичного бункера, здав лікарям, а сам повернувся у бій», – переказує Галина розповідь побратимів.
Про те, що тіло Дениса повернули Україні, Галина дізналась у грудні 2022 року – прийшло повідомлення про співпадіння ДНК. Одразу після того, як через суд вдалось підтвердити факт його смерті. Потім відбулися прощання і церемонія кремації.
Урну із прахом сина Галина лишила на зберіганні у столичному крематорії в очікуванні створення Національного військового меморіального кладовища. Його будівництво за 30 км від столиці також називає знущанням. Тому що через відсутність інфрастурктури туди не зможуть доїхати ані ті, хто захоче вшанувати полеглих, ані самі близькі.
«Я лишилась сама. Машини я не маю. Як я туди поїду? Замовляти таксі за місто і просити водія почекати, поки я проговорю із сином? Моєї пенсії на це не вистачить», – каже вона.
«Цвинтар ніяк не можуть створити. Весь світ захоплюються подвигом захисників Маріуполя. Україна – ні. Цей Меморіал був би важливим і для вшанування пам’яті, і для виховання дітей. Але ми постійно ходимо по колу. Здається, у представників держави рознарядка така: відмахуватись від нас, відсилаючи родичів полеглих на нові кола пекла», – додає Галина.
авторка: Євгенія Мазур
Comments