top of page

«Біль – там, де любов». Досвід людей, які переживають утрату, та пояснення і поради психотерапевта

Олена втратила рідних у Мотижині на Київщині. Родина Михайла загинула в Ізюмі на Харківщині. Батько Тетяни поліг у бою з ворогом на фронті. Ці троє людей погодилися розповісти про те, як переживають утрату, що їм допомагає, а що навпаки – шкодить. Далі – їхні монологи, а також – поради тим, хто втратив і тим, хто хоче підтримати людей у горі, від психотерапевта Олега Романчука.


Текст підготований платформою пам'яті Меморіал спеціально для hromadske. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


Найскладніше для мене – усвідомлення того, яким чином вбили мою сім’ю


Олена Сухенко (Радченко), 32 роки. Втратила маму Ольгу, тата Ігоря й брата Олександра в Мотижині на Київщині. Російські окупанти викрали їх, закатували й убили. Найімовірніше, родина Сухенків загинула 24 березня 2022 року. Тіла вбитих знайшли у братній могилі 2 квітня 2022. Коли я дізналася про смерть рідних, все одно мала надію, що вони живі та відмовлялася вірити. Спочатку в мене був шок, нерозуміння, в якому світі перебуваю. Я оніміла і просто нерухомо лежала кілька годин. Мені допомогла жінка, в сім’ї якої ми тоді жили з дитиною. Вона пригледіла за донькою, а мене обіймала – це дало мені підтримку.

Після звістки про смерть почалися депресивні стани, нічні ридання. Думки не давали спокою. Я не знала, як жити далі, замкнулась, закам’яніла.

Найскладніше для мене – усвідомлення того, яким чином вбили мою сім’ю. Мені дуже боляче від того, що моїх рідних катували.

Олена Радченко із батьками та братом, із архіву родини

Спроби інших підтримати мене здебільшого не допомагали. Люди робили те, що мене скоріше дратувало – давали настанови на кшталт: «ти маєш жити далі», «ти маєш бути сильною».

З’явилося відчуття, що я стала не комфортною для інших. Тому що люди зазвичай не знають, про що зі мною говорити, з якого боку підійти, аби не зашкодити.

Я відчувала себе самотньо в оточенні тих, хто не переживав втрату, бо вони мене не розуміють. І це нормально – людина, яка сама це не пережила, ніколи не зрозуміє. Тому нікого не звинувачую.

Батьки Олени Ігор та Ольга

Я відчувала, що сама не впораюсь і пішла до психотерапевта. Спочатку займалася за методикою позитивної психології, але мені це не надто допомогло, тож згодом звернулася до фахівчині, яка зазвичай працює з військовими та з втратою. Вона налаштовувала мене проживати ще один день, шукати в собі сили жити далі.

Олена з братом Олександром, із архіву родини

Згодом я вирішила записатися в групу психологічної підтримки, в якій збираються люди, які пережили втрату. Мені дуже допомагає спілкування з тими, хто мене повністю розуміє, бо має схожий досвід. Тоді ж я зрозуміла, що мої рідні загинули не просто так. Що вони б не хотіли, аби я здалася. І що я маю сама брати себе в руки і йти далі, бо ніхто, крім мене, цього не зробить.

Я зрозуміла, що горювання за рідними стало частиною мене. Воно може бути слабшим, але повністю нікуди не дінеться. І моє завдання – навчитися жити з цим. Так, я не така весела, як колись, стала трохи замкнута. Але я є така. Це тепер я. Я приймаю себе такою і прошу оточення приймати мене. Мої люди залишаються зі мною. Але дехто йде з мого життя – це теж нормально, коло спілкування може змінюватись.

Наше суспільство ще не дуже навчене підтримувати. Ми не знаємо, як взаємодіяти одне з одним, коли йдеться про втрату. Тож глобально прокомуніковувати це треба не тільки щодо тих, хто втратив, а й щодо тих, хто не втратив. Я стала часто приїжджати в дім батьків. Доглядаю мамині квітники, хоча раніше цього ніколи не робила. Я займаюся фізичною працею, ходжу в спортивний зал – це допомагає і психологічно. Ще більше приділяю уваги стосункам з чоловіком та дитиною.

Зараз я для себе бачу місію – робити все, аби про вчинок моєї сім’ї знали та не забували. Ця місія допомагає мені жити.

Квітники мами Ольги, які доглядає Олена, з архіву родини

Мене бісить слово «тримайтесь». Найкраще, що може зробити оточення, це запитати: «як я можу тобі допомогти?»

Тетяна Клепак, 22 роки. Втратила батька Володимира Олександровича на фронті у березні 2023 року. Росіяни поцілили в наших захисників протитанковою зброєю. Тато Тетяни загинув від загоряння.

Тетяна Клепак із татом (справа), з архіву родини

Ще до того, як батько поїхав воювати у Донецьку область, в мене було погане передчуття. Я зняла відео, де тато розмовляє з нашим собакою– «Жакан, ось повернусь і підемо на полювання». Знявши його, у голові промайнуло, що це останнє відео з татом, але я відштовхнула ці думки.

Буквально за тиждень батька не стало.

Коли я це дізналася, перші хвилини не могла сприйняти інформацію, до мене наче не доходило, що насправді трапилось. Я навіть злякалась своєї реакції: «невже я така холодна? невже мені все одно?». Але після стану шоку я залилася сльозами.

Найбільше я хвилювалася не за себе, а за маму. В той день ми поговорили з нею про те, що буде далі. Були у смутку, та навіть у такому стані я намагалась жартувати і ми трохи сміялись.

Володимир Клепак із дружиною, з архіву родини

Найважче було перші три дні. Я не хотіла залишатись вдома зі своїми думками та горем, тому першу ніч провела не там. Усі дні працювала. Не скасовувала і заплановану зустріч із подругами. Мені важливо було відволіктися, поспілкувалися, бо наодинці сумні думки наздоганяли.

Мої друзі спочатку боялися щось не те сказати, переживали. Та жалість мені була бридка. Найкраще, що вони тоді могли зробити, це продовжити спілкуватись зі мною, інколи жартувати. Я сама казала їм про те, що мені це потрібно. Водночас ми не ігнорували ситуацію – говорили про мій стан, про стан моєї сімʼї, про наше подальше життя. Мене дуже бісить слово «тримайтесь». Моя мама на таке відповіла: «а за кого тепер триматись?». На мій погляд, найкраще, що може зробити оточення, це запитати: «як я можу тобі допомогти?». Через три дні після звістки про втрату мені стало легше. Я почала приймати ситуацію і все, що на нас чекає далі. Думаю, в першу чергу на це мало вплив те, що ми в сім’ї – віряни.


Після втрати я почала думати про пошук нової роботи, адже тепер на мені була більша фінансова відповідальність – раніше значну частину бюджету нашої родини складала зарплата батька. І цікаво, що я знайшла те, що давно шукала.


Я почала приділяти собі більше уваги, кудись їздити, займатись тим, чим давно хотіла. Мені хочеться відчувати себе живою, щасливою. Тому я намагаюсь шукати можливості для проведення часу з користю для душі.

Тетяна Клепак, надала Тетяна

Почала більше цінувати людей, які поряд, і зрозуміла – поки близькі поруч, варто казати, що у мене на душі. Ми з татом не були надто близькі. Так, я його сильно любила, але мій характер часто був не найкращим. То роздратування через дрібниці, то гординя. Після втрати батька мені стало соромно за такі сплески негативних емоцій. Я зрозуміла, що поки близька людина поруч, не потрібно виплескувати негатив, краще вимкнути гординю, підійти обійняти та проговорити все, що турбує.


Я часто беру татові речі на природу – намети, спальники, різне приладдя. У нас багато чого залишилось. Навіть його куртку вдягаю, коли я в ній – мені часто роблять компліменти. Татові речі дають мені відчуття його присутності і того, що я «татова доця».

Я завжди про нього думаю. Я з гордістю кажу: «Це татове. Це він такий молодець, нас усім забезпечив». Коли я про нього розповідаю, люди іноді думають, що він живий.

Тато виховував у мені любов до парашутного спорту і зброї. У нього є власні рушниці, і коли мені виповниться 25, я зможу переоформити їх на себе. Матиму в себе значну частину його.


Час від часу мене пробиває на сльози, коли я чую музику про наших героїв, згадую про день батька… Але мій тато живий для нашої сімʼї, він завжди в наших думках і серцях.


Люди мене підтримують, хтось словом, хтось обіймами – це допомагає


Михайло Яцентюк, 65 років. 9 березня 2022 втратив сімох рідних від авіаудару в Ізюмі: дружину Наталю, тітку Зінаїду, дочку Ольгу, зятя Віталія й онуків – Діму, Олексія та Аріну. Михайло разом із родиною ховався від вибухів у підвалі, онука Аріна попросила дідуся зробити чаю. Він вийшов з підвалу і тоді пролунав вибух, підвал завалило. Всі, хто був там, загинули. Михайла привалило, він знепритомнів, але згодом прийшов до тями.

Сім’я Яцентюків, надав Михайло Яцентюк

Коли я отямився після вибуху, почав кликати своїх рідних – ніхто не відгукувався. Я розумів, що вони загинули. Однак здавалося, що це не може бути правдою, що це сон. В мене були страшні емоції: крики, сльози… На допомогу ніхто не приходив. Коли трохи заспокоївся, почав вибиратися з-під завалів. Вибрався і пішов у сусідній будинок до товариша. Мене почало просто трусити, це тривало близько години.

Михайло Яцентюк, надав Михайло Яцентюк

Наступного ранку я пішов розбирати завали. Знову – крики і сльози. Потім кожного дня туди ходив. Централізовано завали почали розбирати аж за 20 днів після трагедії. Коли діставали тіла моїх рідних, емоції накривали з новою силою – не знаю, як їх описати. Сліз не втримати.

Два місяці я був просто ніякий. Всі думки – тільки про цю трагедію. Стало трохи легше тільки після того, як поховав рідних.

Якийсь час я мешкав у квартирі, де раніше жила дочка з сім’єю. Я там нічого не змінював – все на своїх місцях, як було за їхнього життя. Зараз я вже там не живу, хіба що інколи навідуюсь. У квартирі дотепер нічого не змінював.

Після загибелі рідних я не звертався по допомогу спеціалістів. Я не втратив розум. Сам усе пережив і сам з усім впорався.

Люди мене підтримують. Хтось словом, хтось обіймами – це допомагає. Також я використовую техніки глибокого дихання, аби самостійно себе заспокоїти.

Для мене головне – мати силу волі, тоді вийде з усім впоратися і жити далі.


Біль утрати – там, де любов

Олег Романчук, лікар-психотерапевт, дитячий психіатр, директор Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії та Інституту психічного здоров'я УКУ. Працює зокрема із темою втрати.

Олег Романчук, надав Олег Романчук

Проживання втрати – це процес адаптації до змін у житті після неї і до зміни у формі стосунку – бо смерть не є завершенням стосунку. Ми кажемо тут про стосунок, який залишається до загиблого чи загиблої.

Завдання людини – нести того, кого любить, у серці, берегти у пам’яті. А відтак важливою частиною процесу є перенесення стосунку, який уже не відбувається у «зовнішньому» світі, у світ внутрішній.

Нам важливо берегти спогади. Важливо переосмислити роль цієї близької людини та жити далі, вшановуючи її пам’ять і продовжуючи її історію у своєму житті.

Цей процес, звісно, є болісним. Біль втрати – там, де любов. Важливо навчитися жити з цим болем, цим смутком, але й віднайти у цьому джерело сили, щоби продовжувати творити життя.

Жалоба допомагає жити далі

Після втрати людина проживає процес жалоби. Немає визначених етапів чи фаз. Усе індивідуально. Так, є певні особливості поведінки, однак визначених часових меж чи послідовностей, які можна було б вважати правильними чи неправильними, немає.

Людина може відчувати будь-яку з емоцій – сум, гнів, страх, біль, тугу, знесилення, оніміння. Це все норма проживання втрати. Всі емоції можуть бути водночас або по черзі. Можуть тривати довго або швидко змінюватись. Можуть виникати і тривати світлі відчуття – любов, вдячність, гордість, зворушення.

Спосіб проживання втрати залежить від поєднання багатьох чинників:

  • наявних ресурсів підтримки,

  • особистості людини,

  • характеру стосунку з померлою людиною,

  • ролі загиблого в житті людини,

  • обставин смерті,

  • викликів, які наступили зі смертю людини тощо.

Загалом втрата – це природний процес, який людина проживає протягом життя. Але втрата через війну може мати додаткові виклики й через це проживатися більш болісно.

Вона може бути пов’язана з психотравмувальними обставинами. Наприклад, якщо близькі пережили тортури, знущання, полон. Може бути багато люті на ворогів і складності збагнути, як люди взагалі здатні на таку жорстокість. Наскільки сама війна породжена з нелюдяності і темряви ворога.

Людина може стати свідком смерті. Або ж залишатися у невизначеності, коли не бачила тіла і не впевнена у факті смерті. Може не мати можливості поховати, попрощатися з загиблим. Також в контексті війни втрата людини може супроводжуватися втратою дому, втратою зв’язків. Ці фактори часто залишають додатковий відбиток.

Однак разом із тим під час війни є солідарність між людьми, відчуття об'єднаності в цьому непростому досвіді. Розуміння, що людина не сама, може допомагати проживати втрату. Розуміння, що загиблі віддали життя за Україну, за наші майбутнє, свободу може сповнювати вдячності і гордості.

Від почуттів та емоцій, які людина відчуває після втрати, не варто намагатись позбутися. Вони допомагають виконати важливі завдання жалоби. Часто люди думають, що треба швидше «почати жити далі» після втрати. Насправді ж жалоба якраз допомагає жити далі. Вона допомагає все осмислити та осягнути, вшановувати пам’ять.

У цьому процесі дуже важливо бути добрим до себе. Не висувати високих вимог. Діяти з довірою до внутрішньої мудрості. Розуміти, що для проживання втрати потрібні підтримка оточення, простір і час. Просити про підтримку і допомогу, коли це потрібно.

Оточенню та суспільству в цілому варто питати, чого потребує людина в жалобі, яка підтримка їй може допомогти. Не варто давати настанов на кшталт «будь сильним», «треба перегорнути сторінку», «не плач». Такі слова можуть навпаки демотивувати людину.

Люди можуть справитися з втратою без допомоги психотерапевта, коли є достатньо внутрішніх ресурсів та підтримки оточення. Іноді потрібні лише кілька консультацій, щоб допомогти зорієнтуватися на дорозі пережиття втрати.

Про терапію та спільну відповідальність суспільства

Більш тривала спеціалізована терапія показана при ускладненому перебігу втрати. Коли, наприклад, є стійке емоційне оніміння або відчуття неспроможності адаптуватися до змін у житті, віднайти сенс тощо. Або при супутніх ознаках депресії – мова про, зокрема, стійке, протягом двох тижнів та більше, пригнічення настрою; апатію, порушення сну, песимізм, відсутність енергії. Можуть бути симптоми посттравматичного стресового розладу – повторні болісні спогади про подію, постійне відчуття тривоги, напруги. Тоді також потрібна спеціалізована терапія.

Однак, звісно, кожна людина, яка відчуває потребу фахової допомоги, може звернутися до спеціаліста. Також дуже дієвими є групи підтримки, де збираються люди, що мають схожий досвід втрати.

Загалом же нам, як суспільству, дуже важливо розуміти спільну відповідальність щодо вшанування пам’яті тих, хто загинув на цій війні, та щодо турботи і підтримки сімей, які переживають втрату. Від цього значною мірою залежатиме, як ми усі разом – як країна, як нація – здолаємо цей досвід чисельних втрат і зможемо творити наше майбутнє і наше життя далі.


авторка: Ольга Коротенко


bottom of page