У серпні 1995 року автор цього тексту став свідком смерті своєї сусідки — 80-річної жінки. Баба Дуся жила одна. Діти її навідували рідко. Коли тіло винесли й оглянули квартиру, то виявили, що вся кухня, комірка, а також шафи були вщерть заповнені харчами — від консервів та круп до мішків із сушеним хлібом. У деяких продуктів давно вичерпався термін придатності. Сухарі знайшли навіть під матрацом бабусі. Сусіди згадували, що вона народилася в Житомирській області й дивом вижила під час Голодомору, втративши всю свою велику родину.
Страх баби Дусі залишитися без харчів і голодувати передався також її дітям. Вони визнавали, що деколи несвідомо купували надто багато продуктів про запас. Ця історія — один із прикладів того, як травма може впливати на подальші покоління.
Далі разом з українськими та закордонними експертами ми поговоримо про колективні травми, серед причин яких — зокрема війни. Як такі події змінюють сучасників та майбутні покоління?
Текст підготовлений платформою пам'яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для hromadske. Щоб повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Природа та особливості колективної травми
Психотерапевтка Оксана Королович пояснює, що історія баби Дусі — це приклад того, як пережитий під час Голодомору стрес став травмою.
Голодомор експерти визначають як колективну трансгенераційну травму — тобто таку, що передається від людей, які пережили голод, до їхніх нащадків.
Найсильнішими вважають колективні травми, спричинені саме людиною. Суспільство переживає природну або техногенну катастрофу (землетрус, виверження вулкана, аварію на атомній електростанції) легше, ніж, наприклад, війну та геноцид. Так стається зокрема тому, що у разі впливу людського фактора є чітке усвідомлення, що причиною лиха стали не умовні безликі сили природи, а свідома діяльність людей.
Важливим фактором травматизації є також рівень опору: чи могли жертви протистояти агресору й чинити опір, чи це було пасивне прийняття? Фахівці вважають, що останній фактор значно поглиблює рівень травми.
Колективні травми предметно почали вивчати наприкінці XX століття, каже докторка психологічних наук Вікторія Горбунова.
«Про Другу світову війну як про колективну травму почали говорити тільки на початку XXI століття. Розуміння того, що таке трансгенераційна травма, теж прийшло у цей час. Дослідники, серед яких лікарі, історики та психологи, почали зауважувати зміни у здоровʼї, поведінці та світогляді нащадків людей, які зазнали колективних травм. Більшість досліджень колективної травми мультидисциплінарні й вибудувані на перетині багатьох наук — політики, історії, соціології», — каже Вікторія Горбунова.
Фахівці називають травмою подію, що загрожувала життю чи здоров'ю людини й унаслідок якої виник посттравматичний стресовий розлад. Власне ПТСР може виникнути тоді, коли людина зіткнулася з подією, яка безпосередньо загрожувала її життю.
Колективна травма натомість проявляється у тому, що її наслідки відчуває вся соціальна група — включно з тими, кого трагедія не торкнулася безпосередньо.
«Війна має різні рівні травматизації. Наприклад, одна справа — постійно жити на лінії вогню, інша — мешкати на окупованих територіях чи зазнавати тортур. Або ж бути у бомбосховищі та чути вибухи. Зовсім інший досвід — бачити, як твого сусіда розриває прямим влучанням снаряда. Усі ці травми будуть відгукуватися по-різному в житті людей, які їх зазнали, проте наступним поколінням ми передамо дещо спільне, що інтегрується у наш світогляд», — пояснює Вікторія Горбунова.
Серед наслідків колективних психологічних травм науковці виокремлюють такі:
зростання рівня психологічних проблем у суспільстві, серед яких так зване відчуття провини вцілілого;
вразливість психічного та фізичного здоров'я;
несвідоме наслідування поведінкових моделей, намагання ідеалізувати власну соціальну групу і вбачати образ ворога у представниках інших груп, особливо тих, на які лягає відповідальність за травму.
Голокост — найбільш вивчена колективна травма
Найбільш вивченою колективною трансгенераційною травмою є Голокост — геноцид єврейського народу в часи Другої світової війни. Жертвами нацистів стали понад шість мільйонів євреїв, які загинули у сотнях гетто й таборах смерті по всій території Європи. Найбільш дослідженою ця колективна травма стала завдяки численним письмовим свідченням тих, хто пережив цю трагедію.
Анатолій Подольський, керівник Українського центру вивчення історії Голокосту, каже, що навіть майже через 80 років після трагедії євреї не змогли побороти цю колективну травму.
«Сама подія віддаляється, та біль не вщухає. Пам'ять про цю трагедію стала маркером самоідентифікації. У 1960-70-ті у США провели дослідження. Євреїв — емігрантів з Європи — запитували про те, коли вони відчувають свою причетність до єврейського народу? Були різні варіанти відповіді: коли відвідуєте синагогу, молитеся чи згадуєте про своїх загиблих родичів. І найбільше відповідей стосувалися згадування про рідних, загиблих в Аушвіці, вбитих у Бабиному Яру, у Варшавському гетто», — каже Подольський.
Найбільш вразливим до травми Голокосту є покоління євреїв, які пережили геноцид. Вони відчували колективну провину за те, що залишилися живими
Театральний критик Юзеф Юзовський, який пережив Варшавське гетто, після того, як у Варшаві поставили пам'ятник загиблим євреям, приходив до нього ночами. Дивився на кам'яні обличчя і просив вибачення за те, що його не вбили у Треблінці. Пауль Целан, якого вважають найвидатнішим німецькомовним поетом з України, також не міг пробачити собі, що вся його родина загинула, а він дивом уцілів у румунському трудовому таборі.
«Пауль Целан творив свої вірші мовою тих людей, які вбили всю його родину. Саме мати навчила його німецької. Він не міг усвідомити, як це могло статися. Закінчилося все тим, що Пауль Целан покінчив із життям у Парижі. Схожих історій — дуже і дуже багато», — розповідає Анатолій Подольський.
Ще один приклад — історія єврейського філософа Давида Роскеса. Його родина пережила гетто і депортацію, сам він народився після війни. Тобто був представником уже наступного покоління тих, хто пережив Голокост. Роскес жив у Торонто, але у спогадах про дитячі роки зазначав, що в нього постійно було відчуття, ніби мешкає у Вільнюсі. У квартирі його батьків панувала атмосфера довоєнного єврейського Вільнюса, і вони винуватили себе в тому, що вижили, а їхні родичі загинули; постійно згадували померлих, переглядали фото.
Творчість відомого ізраїльського письменника Йорама Канюка, батько якого народився в Тернополі, здебільшого присвячена темі Голокосту. В одному з оповідань він описує родину, в якій батько від ранку до вечора дивиться на годинник, рахуючи хвилини до чогось. Сину така поведінка не подобається. Він злиться і питає матері, чому тато це робить. А мати каже, що батько боїться пропустити перекличку в концтаборі, аби його не розстріляли. Наприкінці оповідання тато головного героя зводить рахунки з життям.
До початку 1960-х тема Голокосту в Ізраїлі була на маргінесі, зазначає Анатолій Подольський: «У незалежний Ізраїль приїхали люди просто з Аушвіца, із номерами, вибитими на тілі. І вони одразу взяли до рук зброю, щоб захистити державу від ворога. Влада їм казала: “Ви не жертви, ви герої, треба писати про боротьбу, а не про те, що вас убивали в таборах”. Усе змінив процес над нацистом Адольфом Ейхманом у 1961-му. Під час суду над ним люди заговорили — і це все перевернуло з ніг на голову».
Травму Голодомору знецінювали
Ще одна колективна трансгенераційна травма — це Голодомор українського народу 1932-33 років, унаслідок якого жертвами радянського режиму стали щонайменше чотири мільйони людей. Голодомор усіляко замовчувався радянською владою, було заборонено навіть згадувати про голод, пам'ять про нього перекручувалася та придушувалася. Відбулося знецінення колективної травми. Ще одним фактором, який посилював травматизацію, стало те, що майже не було опору.
Поведінковими стратегіями, які передалися нащадкам жертв Голодомору, називають:
особливе ставлення до їжі, переїдання;
політична пасивність і політичний нігілізм;
недовіра до влади на всіх рівнях;
зневіра у власних силах, низька самооцінка, психологія жертви;
пріоритет родинних потреб перед потребами громади.
Психотерапевтка Оксана Королович переконана: попри надзвичайно негативний вплив трансгенераційної колективної травми українці зможуть її здолати.
«Голодомор дав нам багато страхів та переживань. Але ми маємо ставитися з повагою до травми, яка в нас була. Ми не повинні оцінювати тих, хто вижив, за тим, як саме їм це вдалося — ми можемо лише подякувати їм за це. Кожного разу, коли ми чуємо про Голодомор, маємо прислухатися, що в нас усередині в цей момент відбувається. Якщо хочеться кричати і плакати — треба прожити цю травму, щоб енергія вийшла з тіла і не була табуйована. Ми повинні перестати бути жертвою і поводитись як жертва», — каже Оксана Королович.
Травма війни та її рушійна сила
Соціологи, психологи та історики кажуть, що сучасна російсько-українська війна теж стане колективною трансгенераційною травмою. Її наслідки будуть сповна відчутними через десятиліття після подій.
А втім, навіть у трагедії і травмі, якої завдає війна, є потужна рушійна сила.
«Ця війна є важливою для країни. Наша країна мала багато можливостей народитися, але тільки зараз ми народжуємося, усвідомлюємо цю можливість. Усе, що було до цього, — 1991 рік, 2014 — можна порівняти з переймами. Народжуємося ми зараз, і в цьому процесі відбувається конфлікт між гомеостазом українців минулого та розвитком того, що ми нині створюємо. Зараз ми встаємо з колін і кажемо: ми дорослі!» — стверджує Оксана Королович.
Перо Мальдіні, професор політичних наук Університету Дубровника у Хорватії, наголошує: сучасна війна росії проти України на 99% повторює події, які відбулися під час війни Хорватії за незалежність у 1991-1995 роках.
«У Mоскви і Белграда були одні методички. Як серби тоді, так і росіяни тепер — діють за однією й тією ж методою, всі меседжі спільні», — каже Мальдіні.
Хорвати виграли війну і змогли відстояти свою незалежність. Факт перемоги значно згладив негативні травматичні наслідки, хоча вони відчуваються й досі.
«Одразу після війни у нас був великий відсоток самогубств серед ветеранів, які просто не могли знайти для себе місця в мирному суспільстві. Але завдяки державним програмам піклування про учасників бойових дій значних негативних наслідків вдалося уникнути. Ветерани та члени їхніх родин мають усебічну підтримку від суспільства.
Проте є й інші проблеми. Війна досі присутня в нашому інформаційному просторі, агресивна політика сербів нікуди не ділася, Вучич — це маленький путін, який, по суті, досі марить великою Сербією. Ми все ще не знаємо, де ті майже дві тисячі людей, які зникли безвісти під час війни. І навіть зараз, коли у соцопитуваннях йдеться про те, кого ви вважаєте найгіршим сусідом, перелік очолюють серби», — каже Перо Мальдіні.
Психотерапевтка Вікторія Горбунова припускає, що схожа ситуація буде і в Україні після перемоги.
«У свідомості українців сформується образ росіянина як чогось невартісного.
Несприйняття росіян передасться і через покоління. Навряд чи у найближчі десятиліття буде дружня комунікація і добре ставлення до тих, хто прийшов убивати та руйнувати. Водночас формуватиметься геть інше самоставлення — сприйняття себе як частини сміливої нації, що бореться на стороні світла», — каже Горбунова.
Психотерапевтка переконана, що потрібно розвивати співпричетність до перемоги в усіх українців, де б вони не були. Тоді травму буде легше пережити.
«Бо той, хто не відчуває своєї причетності до подій, не намагається говорити і споживати інформацію українською, не робить бодай маленького внеску в перемогу, не матиме відчуття співпричетності. І коли все закінчиться, їм буде важко доєднатися до колективного МИ. Буде важко ідентифікувати себе з перемогою, до якої вони не були причетні».
Автор: Володимир Мисан-Мілясевич
Comentários