...Із тридцять третім голим роком,
Голодно-голим та німим,
Та тричі пухлим. Хай би з ним
Поїли б кору і комору,
Траву і шкуру, цвіль і міль,
Та мерли б жовті, як з похміль,
Без трун понесені із двору.
Нізащо. Просто. Без вини.
Андрій Малишко, 1964 рік
25 листопада Україна вшановує пам'ять мільйонів людей, яких радянська влада на смерть закатувала голодом у 1932-33 роках. Минуло дев'ять десятиліть від тих подій. Пам’ять про них ворог намагався стерти, утім зробити це не вдалося. Як вшановували загиблих у 1930-х українці, які вижили під час геноциду, як ми, сучасне покоління, пам’ятаємо Голодомор і як ця пам’ять перезавантажується під час повномасштабної війни?
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал спеціально для LB.ua. Щоб повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Запали свічку
Мій батько, Мисан Віктор Олександрович, який народився на Вінниччині у селі Черепашинці, згадує, як його бабуся Ліза розповідала про жінку, яка прийшла з сусіднього села – Заливанщини. Вона мовчки зайшла в сіни, схопила глечик з кисляком, випила його до дна, ступила три кроки на подвір'я, впала і померла. Її тіло поклали на підводу, завезли на місцеве кладовище і там поховали у загальній могилі.
Бабуся Ліза померла у 1963 році. Своє свідчення вона передала моєму батькові, він – мені, а я передаю своїм дітям, щоби вони передали своїм, і щоб історія про останні моменти життя цієї безіменної жінки з села Заливанщина не зникла. Таких історій – мільйони. Мільйони з них не розказані. Адже в останній момент поряд із людиною не було когось, хто би міг передати її історію, так само, як і не було того, хто би міг провести її в останню дорогу і запалити біля неї свічку.
Тепер щороку у четверту суботу листопада о 16:00 у вікнах мільйонів українців горять свічки. Цю акцію у 2003-му започаткував великий друг України, дослідник Голодомору, американець Джеймс Мейс. Згідно із його задумом, кожен вогник – це невідспівана і неупокоєна душа, яка 90 років тому відійшла на той світ. Наше завдання – пам'ятати про цих людей та про те, що з ними трапилося. І передавати пам’ять далі. Щоби правда про Голодомор ніколи не згасла.
Майже 60 років правда була під забороною
Упродовж майже 60 років правду, як і пам'ять про Голодомор, в Україні забороняли: радянський союз усіляко намагався приховувати факт голоду і знищення мільйонів українців. Тих, хто відкрито про це говорив, кидали за грати.
«В основному засуджували за статтею 54-10 кримінального кодексу УСРР – антирадянська пропаганда і агітація. Вона передбачала позбавлення волі на не менш як 6 місяців і аж до розстрілу або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна із позбавленням громадянства, – розповідає докторка історичних наук, дослідниця Голодомору Наталія Романець. – У 1932-1936 роках терміни покарання, як правило, були не дуже великими – до трьох років, при чому це був навіть не концтабір, а вислання до Північного краю. Утім цих людей добивали під час Великого терору 1937-38 років. Вони відбували покарання, поверталися, і у 1937-1938 роках під час «куркульської операції» їх зараховували до категорії «колишні куркулі» і за тими ж обвинуваченнями у «контрреволюційній агітації» розстрілювали».
Та правду приховувати не вдавалося. У грудні 1932 року представники Закордонного бюро Української радикально-демократичної партії у Празі повідомили митрополиту Андрею Шептицькому про те, що в радянській Україні почався страшний голод. З ініціативи Шептицького у Львові створили Український громадський комітет порятунку України, який збирав збіжжя для постраждалих від голоду, а також поширював інформацію про голод за кордоном.
24 липня 1933 року українське греко-католицьке духовенство оприлюднило відозву «Україна в передсмертних судорогах», яку адресували до всіх християн світу із закликом розповідати про Голодомор. 29 жовтня 1933 року по всіх греко-католицьких церквах Галичини відбулися жалобні богослужіння за загиблими.
Як берегли пам’ять про загиблих ті, хто вижив
Заступник директора Інституту національної пам'яті, історик і публіцист Володимир Тиліщак каже – жертв Голодомору вшановували і в окупованій радянській Україні.
«Я виявив документи про те, що на Вінниччині в грудні 1933 року у більш як десятку сіл одного району організовували поминальні вечері за загиблими від голоду. У своїх хатах селяни збирали людей, які втратили рідних. Організовували вечері для вдів, дівчат і для дітей, на деяких із таких заходів були до сотні людей», – каже Володимир Тиліщак.
Виконувачка обов’язків гендиректора Музею Голодомору Леся Гасиджак зазначає – в Україні, яка до 1991 року перебувала під радянською окупацією, комеморативні заходи були, але на побутовому рівні.
«Я зустрічала розповіді, коли в сім'ї чітко не говорили – «у нас баба померла від голоду в 33-му році, дід Василь і троє дітей», але коли йшли на цвинтар і там були масові поховання померлих у Голодомор, то про них усі знали, і клали туди задушне з розумінням і приказуванням, що то «для баби, діда Василя і трьох їхніх дітей». Коли у поминальний день приходили до родичів, які померли недавно, мама давала дитині якісь пиріжки, горіхи і казала – віднеси і поклади ще отам, до тієї могили. А коли дитина цікавилася, чому, то пояснювала – бо там лежать наші родичі. І лише потім, через роки, ці діти довідувалися, що там лежать загиблі від голоду. Тобто це був такий абстрактний, але обряд вшанування», – пояснює Леся Гасиджак.
Пам’ять про Голодомор у діаспорі
Леся Гасиджак також зазначає – у повоєнні роки пам'ять про Великий голод берегли та поширювали в основному діаспоряни.
«Це ті люди, які виїхали на Захід або під час або після Другої світової війни. Публічні заходи відбувалися за кордоном через 20, 30, 40 років після геноциду. Це були пікети радянських амбасад, урочисті академії, пам'ятні вечори. До одного з таких мітингів, який відбувся 21 вересня 1953 року, правник, автор терміну «геноцид» і автор Конвенції ООН про геноцид Рафал Лемкін підготував свою промову «Радянський геноцид в Україні», де визначив злочини сталінського комуністичного режиму проти українців як геноцид», – каже Леся Гасиджак.
У Канаді, де проживало понад мільйон українських діаспорян, вшанування пам'яті жертв Голодомору відбувалися регулярно, починаючи з 1950-х років. У 1983-му в Едмонтоні, столиці провінції Альберта, встановили перший у світі пам'ятник жертвам Голодомору «Розірване кільце життя». А у місті Вінсор відкрили пам'ятний знак «У пам'ять про понад 7 мільйонів жертв голоду-геноциду 1932–1933 років у радянській Україні».
В Україні масово вшановувати пам'ять загиблих почали з вересня 1990 року
Докторка історичних наук і дослідниця Голодомору Наталія Романець розповідає – вперше радянський чиновник високого рангу використав слово «голод» у своїй промові у 1987 році. Це був тодішній секретар ЦК КП(б)У Володимир Щербицький, який виступив із промовою, присвяченою 70-ій річниці Жовтневої революції і встановлення радянської влади в Україні.
«З самого початку терміну «голод» в офіційних радянських, партійних документах намагалися уникати, казали «продовольчі труднощі», це формулювання зустрічається навіть у засекречених документах. 13 грудня 1985 року у США створили Комісію з питань Голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Радянському керівництву, яке все своє існування боролося з так званими «буржуазними фальсифікаціями історії» треба було щось протиставити. У 1986 році при ЦК КПУ створили власну спеціальну комісію. Радянських учених пустили в партійні архіви, вони там попрацювали, вийшли, і, оскільки це була перебудова і гласність, то замість того, щоби спростувати висновки американських опонентів, підтвердили їх. І тому Щербицький в 1987 році вперше заявив не про «продовольчі труднощі», а саме про голод», – пояснює Наталія Романець.
Проте радянська влада визнала лише факт голоду, але не Голодомор – геноцид українського народу. Російська влада – правонаступниця радянської – не лише не змогла, а й не збирається цього робити у жодній перспективі, постійно просуваючи наратив про те, що ніякого Голодомору не існує, а масові вбивства українців – це фейк і фікція.
З початком розпаду радянського союзу українці почали дедалі більше дізнаватися страшну правду про Голодомор. Масово вшановувати пам'ять загиблих стали з вересня 1990 року. Це були скорботні заходи, панахиди і мітинги, у містах і селах споруджували пам'ятні знаки.
Щоправда, всі опитані Меморіалом дослідники відзначають – спершу роль держави у вшануванні пам'яті жертв Голодомору в Україні була мінімальною: через засилля комуністичних кадрів і недавнє радянське минуле.
Лише у 1998 році Леонід Кучма видав указ про встановлення щорічного національного Дня пам'яті жертв Голодоморів. Саму ж назву Дня пам'яті кілька разів змінювали. У 2000 році пам'ятна дата називалася «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій», в 2004 році – «День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій», і у 2007 році була остаточно переіменована на «День пам’яті жертв голодоморів».
Дискусія про кількість жертв Голодомору
Починаючи з 2016 року серед українських істориків, демографів та науковців триває дискусія про те, скільки українців загинуло під час Великого голоду. За оцінками вчених з Інституту демографії та соціальних досліджень імені Михайла Птухи НАН України жертвами Голодомору 1932-33 років стали 4,5 мільйона українців – 3,9 мільйона прямих демографічних втрат та ще 600 тисяч – пов'язані з дефіцитом народжуваності. Цього числа чи близько до нього притримується більшість українських та світових науковців.
Але існують й альтернативні дані – 7, 9 і навіть 10 з половиною мільйонів загиблих. Їхні прихильники стверджують, що демографи враховували тільки так звану «надсмертність» – лише кількість смертей від голоду. При цьому нібито ігнорують тих, хто у цей період помер від природних чинників. Серед іншого також стверджується, що демографи користувалися заниженими даними з радянської статистики того часу, не враховували дитячу смертність та інші фактори.
Історик Геннадій Єфіменко, який понад 25 років досліджує Голодомор, переконаний: альтернативні дані про кількість жертв Голодомору небезпечні – передусім через безумовну, навіть показову фальсифікацію деяких аргументів, а також через використання неверифікованих даних і ненаукових методів у підрахунку. Зокрема, він зазначив:
«Ці цифри вивели хибним шляхом. Щоб довести перебільшену кількість втрат, вони мали показати велику початкову цифру населення УСРР. Відповідно, за стартовий показник брали чисельність населення УСРР станом на 1 січня 1932 року, яка була зазначена у низці виданих на початку 1933 року довідників. І там ця чисельність на 868 тисяч осіб більша навіть за ту, яку озвучував Сталін у своїх пропагандистських промовах. А Сталін то якраз хотів довести, що колективізація та розкуркулення 1930-1931 рр., як потім і Голодомор, не мали негативного впливу на чисельність населення України».
Виконувачка обов’язків Генерального директора Музею Голодомору Леся Гасиджак погоджується з Геннадієм Єфіменком і додає – твердження про 10,5 мільйона жертв Великого голоду не має наукового підґрунтя. «Немає нічого злочинного, коли людина виводить свою формулу чи методику і доводить її, проходить апробацію у професійному середовищі з фахівцями, які спеціалізуються на тій чи іншій вузькій тематиці, на конференціях та симпозіумах, круглих столах чи дискусіях, але не у фейсбуці. У робочій групі, яка була створена під керівництвом Олесі Стасюк та Миколи Герасименка, для підрахунку нібито поділили Україну на вісім кластерів, мали порахувати дані по кожному з них, і таким чином вийти на якусь загальну цифру втрат. Принаймні так мені пояснював цей підхід учасник цієї групи Роман Теслюк. Але проблема в тому, що з 8 кластерів вони змогли опрацювати лише один. Потім, щоправда, змінили думку щодо цього. Але тоді цю цифру, яка вийшла, вони взяли і поширили на всю територію України (УСРР). Це дуже і дуже непрофесійно», – каже Леся Гасиджак.
З думкою колег погоджується і заступник директора Інституту національної пам'яті Володимир Тиліщак.
«Використовуючи число 10,5 мільйона, ми ставимо під сумнів інші дослідження і висновки щодо злочину Голодомору. Будь-який опонент, який хоче заперечити злочин Голодомору скаже – самі ж українці неправильно говорять про кількість жертв, значить інші аргументи стосовно того, що Голодомор є геноцидом – також неправдиві. Ми закликаємо обережно і коректно використовувати дані про кількість жертв Голодомору», – пояснює історик.
Перезавантаження пам’яті про Голодомор під час війни
Незважаючи на різночитання кількості жертв Великого голоду, українське суспільство майже одностайне – Голодомор був актом геноциду. У цьому певні 93% українців, згідно з даними соцопитувань, які група «Рейтинг» провела у листопаді 2022 року. Оксана Довгополова, докторка філософських наук і кураторка платформи культури пам'яті Минуле/Майбутнє/Мистецтво зазначає – колективна пам'ять про Голодомор є не лише об'єднавчим фактором у суспільстві, а й досвідом, пропрацювавши який ми станемо сильнішими.
«Голодомор – трансгенераційна травма. Довгий час вона була не проговорена. Молодь зараз фіксує звички і страхи, спричинені саме цією замовчаною травмою. Люди, коли рефлексують ці речі, розуміють: це результат того, що вони жили поряд із травмованими родичами, які були змушені мовчати. Зараз, під час повномасштабної війни, – і для мене це неочікувано – багато хто перезавантажує свою родинну пам’ять про Голодомор. Cаме через війну, через те, що нас знову намагаються знищити – люди отримали поштовх пропрацювати цю трагедію і перезавантажити цю колективну пам’ять», – каже Оксана Довгополова.
Збереженням і дослідженням пам'яті про Голодомор в Україні нині займаються Інститут національної пам'яті і Музей Голодомору в Києві, який було засновано у 2009 році. Його місія – застереження суспільства про злочин геноциду шляхом накопичення і поширення знань про Голодомор. Також музей навчає протистояти ненависті і порушенню прав людини.
Поки що тут працює лише Зала Пам'яті. Її площа – 450 метрів квадратних, що використовуються не лише як експозиція, але й як робочий простір. Леся Гасиджак зазначає – музею катастрофічно бракує простору для основної експозиції, виставкового залу для змінних тематичних виставок, так званої «другої черги», фінансування на добудову якої цьогоріч заморозили через війну. Завдання ж «першої черги», Зали пам'яті, бути емоційною ввідною перед великою розповіддю.
«У цьому невеликому просторі ми не маємо можливості розказувати про Голодомор так, як хотіли би, – починаючи від передумов, причин, детального механізму вчинення злочину, наслідків і як ми це все долали, а також про те, чому і як ми вижили. Місце для цього всього передбачено в концепції другої черги музею. Але навіть ту площу, яка в нас є, ми всі ці роки використовуємо максимально ефективно, – зазначає Леся Гасиджак. – Музей активно працює не лише на українську, але і на міжнародну аудиторію, до вторгнення іноземці становили п’яту частину наших відвідувачів. У нас були і є англомовні екскурсії, тексти і література, і це робить доступ до музею ширшим. Ми є сучасними і новими. Ми надаємо музейно-методичну допомогу МЗС і дипломатичним представництвам України за кордоном у вигляді інформаційних виставок, лекцій, участі в заходах. Займаємося науковою роботою, видаємо різноманітну літературу, збірники документів, колективні монографії, проводимо екскурсії. У нас завжди було дуже багато відвідувачів, і, незважаючи на повномасштабну війну, ми до жовтня мали по 8-10 екскурсій щодня, а зараз їх буде ще більше, бо активізувалися школи».
Директорка музею переконана – про Голодомор обов'язково потрібно говорити з дітьми. Для них музейники розробили спеціальну програму.
«До нас постійно приходили вчителі і батьки та питали – а чи є щось для шестирічок? І минулого року ми запустили серію навчальних уроків, в яких обережно підводимо дітей до розуміння того, чим був Голодомор. Дитячою мовою говоримо про те, як Україна постійно бореться і відстоює своє право бути незалежною, бо сусіди постійно хочуть нас позбавити цього. Потім делікатно переходимо до того, чому важливо знати історію своєї країни і чому важливо знати історію своєї сім'ї і своєї родини, а далі це все звужується до конкретної історії Голодомору. Без фокусування на всіх механізмах вчинення геноциду ми розказуємо про те, що голод не прийшов з неба, що він був спричинений чужинцями, які окупували Україну і забрали в людей усе, що вони мали, заборонили виїжджати і рятуватися, і тоді люди від голоду помирали», – каже Леся Гасиджак.
Оксана Довгополова додає – нам потрібно чітко визначитися з поданням та усвідомленням пам'яті про Голодомор. На її погляд, у тій мові меморіалізації, яка існує нині, є проблеми.
«Вона закріплює ідею безпорадності України перед обличчям більш потужного ворога. Дівчинка з колосками, яка уособлює пам’ять жертв – уособлює Україну. Безпорадна маленька дівчинка, яка не може за себе постояти – це дуже звичний для нас образ. Ми були безпорадні у 1930-ті під час Голодомору, але, мабуть, варто було би додавати і ще щось, – зазначає Оксана Довгополова. – Меморіалізація Голодомору йде через образ безпорадності, а зараз, під час війни, коли ми долаємо власний образ безпорадності, можуть з'явитися нові меморіали, які будуть проговорювати інакше цю пам’ять. Ми кожного дня ставимо нові питання минулому, і в залежності від того, які це питання, бачимо нове, тому пам’ять може трансформуватися і змінюватися. Ми можемо пам’ять Голодомору бачити інакше. Можемо фокусуватися і на випадках спротиву, спасіння. Це не означає, що ми не будемо оплакувати жертв, тих, хто не змогли спастися, Та це те, що може дати додаткові сили. Тому що ми народ, який вижив, нас вбивали, але нас не вбили. І не вб'ють».
автор: Володимир Мисан-Мілясевич