Надія Бублій з села Кам’янка на Харківщині й Ольга Трофименко з Маріуполя на Донеччині ніколи не були знайомі. Та їхні життя схожі. Обом було по 90 років, обоє пережили Другу світову та післявоєнний голод. Обоє загинули у 2022-му під час війни Росії проти України.
Надію та Ольгу не могли евакуювати через те, що вони були лежачими. Жінки померли у рідних домівках. Надію засипало стінами, які обвалились через ворожі авіаудари. Ольга померла з голоду.
Онучки Надії Бублій та Ольги Трофименко розповіли про своїх бабусь – щемкі історії про виживання, працю, любов і трагічну смерть.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Української правди. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
«Щоб не померти з голоду, варили жолуді, паростки рослин та лушпиння картоплі»
Надія Бублій народилась 19 січня 1932 року в селі Кам'янка на Харківщині. Під час Другої світової війни лінія фронту проходила через ці території. Німці тут були з 1941 по 1943 рік.
Про Другу світову Надія розповідала своїм дітям, онуці та правнучці. Вона ніколи не згадувала про бої, але часто говорила про голод.
«Про війну бабуся згадувала зі сльозами. Розказувала, що було страшно й не було що їсти. Щоб не померти з голоду, варили жолуді, паростки рослин та лушпиння картоплі. Збирали на полях колоски. Із зерна робили борошно й пекли млинці, – ділиться спогадами 42-річна онука Олена Бублій. – Сім’я ховала у дворі корову, щоб не забрали німці. Дітей вони не чіпали. Іноді, як бачили їх – голодних, босих, змерзлих – то давали щось із харчів».
У Надії Бублій були сестра Нюра й два брати – Микола та Олексій. Татові Терентію й мамі Тетяні було важко прогодувати й одягнути їх. Малеча носила одяг по черзі. Те саме вбрання було і для дівчаток, і для хлопчиків.
У післявоєнний час теж був голод. Батько Надії працював на току й іноді приносив додому трохи зерна. Це їх врятувало.
Надія Бублій з племінницею, архів Олени Бублій
Через Другу світову Надія закінчила лише три класи школи, вміла читати й писати. Після війни одружилась із хлопцем Миколою зі свого села. Вони довго збирали гроші на власне житло – відкладали копійку до копійки. Якщо колись дівчина жила у хаті-мазанці зі стріхою з очерету, то у парі з чоловіком вдалося побудувати оселю з цегли. Там вони провели все життя. Цей дім зруйнували у березні 2022 року російські військові.
«Мій дідусь Микола був старший за бабусю на 9 чи 10 років. Бабуся на час Другої світової війни була ще мала, а він уже воював. Розказував, що поранених і вбитих солдатів було так багато, що земля була червоною від крові», – згадує Олена Бублій.
Важке дитинство позначилося на звичках Надії, яка часто повторювала онучці: «Лєна, всього має бути про запас – цукру, солі, туалетного паперу та сірників».
Надія Бублій сама завжди мала такі запаси.
«Хліб сушила на сухарі. Закруток багато готувала. Дідусь різав у селі свиней і вдома було чимало засоленого сала. Ковбаса сушена висіла на ниточці. Я дивувалась, навіщо стільки всього», – пригадує онучка.
У бабусиній шафі завжди були всілякі смаколики. «Ба, є цукерки?» – запитувала Оленка. «Нема», – відповідала Надія Терентіївна. «Ба, я ж знаю, що є…» – наполягала дівчинка. І тоді бабуся діставала цукерки зі своїх схованок. Бувало, вони так довго там лежали, що вже й були зіпсовані.
Оленка також пригадує: коли пішла до першого класу, дідусь із бабусею купили їй шубу. Велику, на виріст. Одягнути її дівчина змогла лише в 11-му класі. Ще одну шубу купили, як Олена закінчила медичне училище. Знову більшу на кілька розмірів, ніж потрібно. Тоді вона жартувала: «Ба, ви хочете, щоб я до старості в ній ходила?»
«У бабусі в дитинстві та юності не було можливості купляти нові речі. Вона доношувала одяг після когось, тому переживала, щоб такого не сталося зі мною», – додає онучка.
«Дідусь її дуже любив, леліяв, беріг від важкої праці»
Надія Бублій працювала майстринею на Ізюмському приладобудівному заводі, а пізніше – прибиральницею в сільській школі.
Її часто запрошували готувати на весілля та проводи в армію, адже жінка мала кулінарний талант і все їй вдавалося добре: від гарячих страв до випічки.
«Я любила її борщі й пиріжки. Згадую, як взимку мене, малу, закутають у пухову хустку, посадять на санки й везуть до бабусі. А вона дістає теплі пиріжки з печі – це було просто неймовірно», – каже Олена.
Надія Бублій дуже любила співати й мала дзвінкий голос. Найбільше, пригадує Олена, їй подобались пісні «Ой, на горі два дубки» та «Розпрягайте, хлопці, коней».
Чоловік Надії Микола також любив співати. Він працював у колгоспі, а згодом – на цегельному заводі. Мав статус людини з інвалідністю внаслідок війни.
У Надії та Миколи було двоє синів. Старший, Сергій, помер 21 рік тому від запалення легенів. Молодший, Олександр, після одруження збудував дім поряд з батьківським. Так усі дружно й жили.
«Люди згадують бабусю добрим словом, адже вона була хорошою, ніжною, спокійною та розсудливою. Мала неймовірне терпіння. Дідусь її дуже любив, леліяв, беріг від важкої праці. Навіть на старості на городі й у дворі він працював сам. А бабуся лише на кухні господарювала. Вона була крупна жінка, пишногруда, а дідусь – маленький, щупленький. Він її обіймав, голову прикладав до грудей і говорив: «Ой, бабусечко моя, моя бабулічка…», – згадує Олена.
Скільки себе пам’ятає, онучка ніколи не чула ні від бабусі, ні від дідуся грубого слова. У їхньому домі не було сварок. Там панував спокій і затишок.
Коли Надії було 74, її чоловік Микола помер від інсульту. Жінка важко переживала втрату, з’явились проблеми через підвищений тиск, за два місяці після похорону її поклали в лікарню.
«Після цього ми практично нічого не дозволяли бабусі робити, щоб не перевантажувати. Вийде на вулицю, погуляє, посидить на стільці, покерує нами, що і як робити, та й все», – ділиться онука.
Поки дід Микола був живий, подружжя мало корів, свиней, курей. А після його смерті вже не тримали такого господарства.
Щоб полегшити біль від втрати, Оленка переселилась до бабусі, й вони багато спілкувались.
«Вона часто говорила, що її життя було важким. Розповідала про труднощі, про дефіцит речей, як важко було через те, що довелося ховати сина і чоловіка… Також вона прожила довше за своїх братів і сестер», – пригадує Олена Бублій.
Надія Бублій часто повторювала онучці: «Не дай Боже більше такої війни, яку ми пережили».
Вона боялась, що голод і розруха прийдуть в її життя знову.
«Бабусю завалило уламками власного дому»
Коли у 2014 році Росія розпочала війну проти України, на цю тему в сім’ї старалися менше говорити при бабусі. Вона одразу ж пригадувала Другу світову, від хвилювань піднімався тиск.
На час повномасштабного вторгнення Надії було 90 років. Останні сім місяців життя вона була лежачою. З кожним днем самопочуття гіршало. Бабуся перестала впізнавати рідних, відмовлялася від їжі та води протягом останніх п’яти днів перед загибеллю.
Село Кам'янка після обстрілів росіян, Укрінформ
Про широкомасштабну війну Надії не говорили. «Коли почалися обстріли, моя мама казала: «Не переживайте, то літак летить». Але вона вже цього не розуміла», – згадує онука.
Авіаудари були щогодини. Про них попереджав собака. За 10-15 хвилин до бомбардування він скавулів та зривався з ланцюга.
Газ, світло та інтернет у Кам’янці зникли ще 24 лютого. Сім’я готувала на дровах. Обирали страви, які можна швидко зробити. Варили картоплю, яйця, їли сало.
11 березня обстріли були дуже частими. Затишшя не наставало навіть на кілька хвилин. Того дня Олена з 9-річною донькою та знайомими виїхала з села. Її батьки залишилися, адже не могли покинути бабусю. Як вивезти лежачу людину, вони не знали. Оголошень про евакуацію не бачили.
16 березня під час обстрілів син та невістка, як і завжди спустились на ніч у підвал, але бабусю Надію 65-річному чоловікові та 64-річній жінці віднести туди було не під силу.
«Через авіаудари посеред ночі бабусю привалило уламками власного дому. Тато нарахував у будинку шість дірок від бомб… Так, бабуся була близькою до смерті. Морально ми готувалися, що скоро її поховаємо, та росіяни не дали їй померти своєю смертю», – розповідає Олена.
Залишки будинків родини Бублій, фото з архіву Олени Бублій
О пів на четверту ранку батьки Олени пішки вирушили зі села в сторону Слов'янська. З собою мали лише паспорти.
У цей час Олена Бублій була в Польщі. Коли батьки вийшли на зв'язок, вона плакала через смерть бабусі й раділа, що тато і мама вижили.
«Мені було боляче від звістки про її загибель. Я любила її, а вона мене. З дитинства завжди була з нею. Також вона з особливою ніжністю ставилась до моєї доньки, своєї правнучки Аліни. Навчала її молитися, читала казки, – згадує Олена. – У нас є лише одна фотографія бабусі. Всі інші залишилися під завалами, разом з дідовими медалями з війни».
Через обстріли Надію Бублій змогли поховати лише в жовтні – після звільнення села від окупантів, які перебували там з 23 березня. Рідні викликали рятувальників, щоб дістати залишки тіла. Син Олександр з другом викопали яму для могили прямо у дворі, оскільки кладовище було ще заміноване. Пізніше на власний страх і ризик перепоховали на цвинтарі поряд з могилою чоловіка.
«Дитино, ти думаєш, що мир – це назавжди? Що війна – це виняток? Насправді все навпаки»
Ольга Трофименко народилась 4 червня 1931 року в селі Македонівка Донецької області. Її батьки Євдоким та Федора Малай були греками. Ольга розмовляла грецькою, але писати та читати цією мовою не вміла. Російською читала по складах, оскільки через Другу світову війну закінчила лише перший клас.
«Тато і старший брат бабусі померли під час Голодомору в 1933 році. Вона з мамою та ще двома братами вижили завдяки тому, що мамин брат забрав їх до себе в Маріуполь. У місті було легше, а в селах у людей відбирали останнє», – розповідає 39-річна онука Наталя Фіткевич.
Це був перший голод в житті Ольги. Щоправда, вона його не пам'ятала, адже була ще маленькою. Потім довелося голодувати під час Другої світової. Тоді, щоб вижити, варили макуху. Іншої їжі не мали.
Коли німці окупували село, Олі було 10 років, у той час сім'я жила в землянці, яку мама з дітьми зробили власноруч.
«Бабуся дуже часто протягом життя розповідала одну історію з цього періоду. Казала: «Якось, коли мами не було вдома, до землянки прийшли німці. Один заглянув всередину. Ми злякалися, думали, що вб'є, а він протягнув згорток з паперу й пішов». У згортку була ковбаса», – ділиться спогадами онука.
Ольга Трофименко, фото з архіву онуки Наталі Фіткевич
Зі слів Наталі Фіткевич, про вибухи чи стрілянину в розповідях про війну бабуся ніколи не згадувала – лише про голод, якого боялась усе життя.
«Одного разу вона сказала: «Дитино, ти думаєш, що мир – це назавжди? Що війна – це виняток? Насправді все навпаки. Треба цінувати мир і дякувати за нього Богу». Я дуже добре запам'ятала ці слова», – каже онука.
Ольга Трофименко, пригадує Наталя, ніколи не викидала харчі. Доїдала останній шмат хліба. І часто повчала рідних: «Колись буде війна. Треба, щоб вдома було борошно і сіль, бо так можна вижити».
З дитинства Ольга знала, що таке важка праця. Під час Другої світової вона носила відрами воду для солдатів, які перебували в окопах. Від часу звільнення Маріуполя до закінчення війни з мамою та одним із братів працювала в колгоспі в Македонівці. Через це вона не змогла продовжити навчання в школі.
До повноліття дівчина трудилась на маріупольському підприємстві «Зеленбуд», де висаджувала дерева.
«У бабусі почалися пологи, коли вона сама перепливала річку на човні»
На сімейних святах Ольга Трофименко часто розповідала, як познайомилась зі своїм чоловіком Дмитром. Він був кубанським козаком. Після строкової служби на Сахаліні приїхав у Маріуполь відвідати друга, який зустрічався із подругою бабусі. Одного разу вони троє навідалися в гості до Ольги. Там Дмитро випадково впав у погріб. Бабусина мама сприйняла це, як добрий знак, і сказала дочці: «Гарний хлопець, буде наш». Вона напівжартома натякнула Олі, якій тоді було 25 років, що цього парубка їй «треба закохати в себе».
Невдовзі після знайомства Дмитро та Ольга почали зустрічатися, а згодом одружилися і вирушили працювати в Сибір.
«Дідусь часто їздив у справах. Якось він довго не повертався, і бабуся, яка була на 9-му місяці вагітності, вирушила його шукати. У неї почалися пологи, коли вона сама перепливала річку на човні. Почала кричати. Місцеві жінки почули й доправили її до найближчого села. Там народилась дівчинка Надія. Селяни допомогли знайти дідуся. Після цього він більше надовго не залишав бабусю», – розповідає Наталя Фіткевич.
З немовлям Трофименки переїхали на Кубань – батьківщину чоловіка. Через рік там народилась донька Віра. Ще приблизно через рік Ольга знову завагітніла. Сім’я оселилась у Македонівці, де з'явився на світ син Володимир. Через декілька років вони отримали квартиру в Маріуполі й переїхали туди.
Коли діти підросли, Ольга почала працювати на Жданівському заводі важкого машинобудування (тепер Машинобудівний концерн "Азовмаш"). Це було її незмінне робоче місце аж до пенсії.
У літньому віці вона відчула наслідки цієї праці: мучив кашель, оскільки через постійне вдихання парів у розчинному цеху атрофувалась частина легенів.
«Особливо їй боліло те, що не вдалося здобути освіту»
Онука пригадує: Ольга Трофименко була товариською, любила ходити на ринок і в церкву.
«Бабуся могла за день 10 разів піти на ринок, бо їй було нудно сидіти вдома. Любила шукати дешевші товари й торгуватися», – каже Наталя.
Ольга знала всіх сусідів і залюбки теревенила з ними про все на світі на лавочці біля будинку. Влітку вирощувала квіти, хизувалась ними перед подружками, а коли не мала інших справ, продавала квіти на ринку.
«А як починався сезон кавунів, бабуся приносила їх додому по одному й ховала собі під ліжко. Назбиравши 20-30 штук, частувала ними онуків. Вона любила їсти кавуни з хлібом та часником. Це було для мене дуже дивно. Смішна була бабуся», – з усмішкою каже Наталя.
Ольга Трофименко не могла довго всидіти на місці. Коли у 85 років зламала ногу, то ходила по квартирі в ходунках – з кімнати в кімнату. Вона любила пекти – особливо хліб та грецький пиріг шумуш з м'яса та гарбуза. На Великдень випікала 30 пасок і роздавала рідним.
Бабуся Ольга була релігійною. У куті її дому висіли ікони, перед якими молилась. По складах перечитувала Євангеліє. Пізніше онука подарувала їй книгу з великим шрифтом, щоб було легше читати.
«На Великдень бабуся водила мене на Всенічну. Я там помирала! Не могла вистояти до кінця служби, плакала. Після цього ж потрібно було ще йти кілька кілометрів, бо о четвертій ранку не їздив транспорт, – згадує Наталя. – Тоді я думала, що ніколи не ходитиму до церкви. Але ось уже шість років співаю у церковному хорі в Бучі, і мені це подобається».
Ольга Трофименко також любила співати. Мала музичний слух і гарний голос. Часто виконувала грецькі пісні, особливо коли щось робила на кухні.
Ольга Трофименко з онукою Наталею Фіткевич, 2017 рік, фото з архіву родини
Чоловік Ольги Дмитро був теж неординарною людиною. Не мав освіти, проте виготовляв меблі, шив одяг та взуття, лагодив сантехніку. Міг сам змайструвати радіо. Готував. Любив співати й дивитися фантастичні фільми. Він хворів на астму, мав проблеми з серцем й помер у 65 років.
Без чоловіка Ольга прожила ще чверть століття. Вийшовши на пенсію, жінка піклувалась про онуків.
«Бабуся не раз мені говорила, що її життя було важким. Особливо їй боліло те, що не вдалося здобути освіту й доводилося важко працювати фізично», – каже онука.
«Це жахливо – завершити життя у розпачі й страху»
Початок російсько-української війни у 2014 році неабияк схвилював Ольгу Трофименко. Дивлячись новини, вона плакала й запитувала: «Чому росіяни не дадуть нам спокій? Що ж таке у світі робиться?» Тоді сім’я обговорювала евакуацію з Маріуполя, втім після початку АТО все ж таки вирішили залишитися в місті.
На момент повномасштабного вторгнення Росії Ользі Трофименко було 90 років. Вона вже кілька місяців лежала – погано зросталась зламана колись нога. Жінка жила на четвертому поверсі п’ятиповерхівки у 17-му мікрорайоні Маріуполя. Разом з Ольгою у квартирі були донька Віра з чоловіком (батьки Наталі Фіткевич) та син Володимир.
«Мої батьки не евакуювалися, бо не могли залишити її. Посадити бабусю в машину не виходило, адже їй було дуже боляче через травму. До того ж ніхто не міг подумати, що в Маріуполі буде такий жах», – каже Наталія.
Бабуся Ольга була при тямі, та родичі спершу не говорили їй про війну. Через проблеми зі слухом вона не чула обстрілів, тож деякий час ні про що не підозрювала. Втім дивувалась, чому донька не пригощає її, як раніше, пиріжками до чаю. Врешті рідні розповіли про війну, пояснили – через наступ окупантів на Маріуполь продукти в магазини не завозили, а власні запаси харчів, зокрема борошно, закінчилися.
Невдовзі в їхній двір впала авіабомба. Через вибухову хвилю Ольгу Трофименко підкинуло на ліжку. В будинку не було укриття, тож рідні переховувалися у квартирі – там зникло опалення, світло та вода. Жодне вікно в помешканні не вціліло, температура в кімнатах була, як на вулиці – мінус 10 за Цельсієм.
Усі лежали на ліжках, вкутані ковдрами. До кухні чи туалету потрібно було повзти, адже у квартиру залітали численні осколки від снарядів. Через обстріли неможливо було вийти на подвір'я, щоб нагріти води на вогнищі. Гризли лід. Їли консервовані помідори, огірки, перець – малими порціями, щоб на довше вистачило. Все було крижаним. Таких умов Ольга Трофименко не пережила – вона померла 13 березня від голоду та холоду. Спершу її поховали у дворі, а згодом – на маріупольському кладовищі.
Про всі ці події онука Наталія Фіткевич дізналась не одразу, адже з 2002 року живе на Київщині, а з початку війни втратила зв'язок з сім'єю.
«Про смерть бабусі мені розповіла мама наприкінці березня після того, як моїм рідним разом із волонтерами вдалося виїхати з Маріуполя. На той час я вже евакуювалась до Львова, – розповіла Наталя Фіткевич. – Мені дуже шкода бабусю, адже вона померла від того, чого боялася з дитинства, – від голоду та війни. Це жахливо – завершити життя у розпачі й страху».
Авторка: Наталя Хвесик