top of page

Андрій Котовенко: воїн-чемпіон, який створив себе сам. Спогади про загиблого героя

У той час, коли Україна зустрічала 31-шу річницю Незалежності, у США тривали Ігри воїнів (Warrior Games) – спортивні змагання для військовослужбовців та ветеранів, які отримали поранення або хвороби під час виконання бойових завдань. Уперше в цьому турнірі, який 2022 року проходить з 19 по 28 серпня, бере участь і українська команда. У складі якої мав бути й Андрій Котовенко – доброволець, призер Ігор нескорених та багатьох інших ветеранських змагань.


Проте Андрій не поїхав до США, як планувалося. З початком повномасштабної агресії РФ 24 лютого він – уже вдруге – пішов боронити Україну. І 2 травня загинув за неї на Харківщині.


Він воював за право України на Незалежність, власну державу та прапор. Він піднімав наш стяг на міжнародних спортивних майданчиках. За всім цим стояли яскравий і твердий характер, сила волі та любов до власної родини. Цей чоловік силою волі й наполегливою працею перетворив себе на грамотного артилериста, зміг уникнути ампутації та здобути чемпіонство. Яким був Андрій Котовенко, чим жив та про що мріяв – розповідають його родичі, друзі та побратими.


Текст підготовлено командою платформи пам'яті Меморіал спеціально для «Новинарні». Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.


“Боярка – це столиця нашої України”. Дитинство

Андрій із самого дитинства був відважним і серйозним.


“Він народився таким. Я його навіть годувати не могла. П’ять днів у пологовому будинку він не хотів їсти. Насуплений, губки стиснуті. Ледь не плакала: усі діти молоко смокчуть, а мій губи зчепив і жодної реакції”, – згадує мама, Ірина Котовенко.


Андрій ріс серйозним, але з яскравим характером, комунікабельним, активним, позитивним. І завжди мав відмінне почуття гумору.


“Він був дуже бажаною дитиною. У нього ніколи не було істерик, – згадує батько, Сергій. – Пам’ятаю, якось ми йшли на електричку, а на пероні стояв кіоск. Там продавалися жуйки і всякі такі дрібниці, шкідливі для дітей. Андрій підходить і каже: “Тату, купи жуйку”. Я говорю: “Ні, не можна, це шкідливо”. Він показує на якусь іншу таку штуку: “А ось це можна?”. Відповідаю, що це теж не можна.


Він не став кричати, вередувати, топати ногами. Просто відійшов так в сторону й обурено каже: “Ну, хоч щось купи! Хоч що-небудь!”.

Коли Андрію було п’ять років, батьки розлучились. Хлопчик лишився жити з мамою в Боярці. Однак стосунки з батьком підтримував дуже тісні.


“Ми товаришували сім’ями. Дружина Сергія до нас приїжджала, Влад – їхній син – також до нас приїжджав”, – каже Ірина.


“Мої колишня й нинішня дружина приятелювали, навіть у Польщу разом їздили, коли всі заробляли “челночниками”. Багато хто дивується, а для мене це природно. Я дуже любив Андрія, як це – не підтримувати стосунки? Що я, десь за рогом із сино зустрічатимуся? Ні, я приходив до них додому, у нас були нормальні стосунки, хоча життя вже було у кожного своє”, – підтверджує Сергій.

Батько продовжував гуляти з Андрієм на вихідні, возити на спортивні секції: спершу в басейн, потім – на рукопашний бій.


“До Києва їздили в басейн на проспекті Науки. Андрієві тоді років 6-7 було. Десь на перших заняттях я почув, як Андрій знайомився з хлопчиком, який сидів поруч: “Де ти живеш? – Тут, на проспекті Науки. А ти? – у Боярці”.


Хлопчик не знає, де та Боярка, й запитує в Андрія. А син відповідає: “Ти, що, не знаєш? Боярка – це столиця нашої України!”


Чогось запам’яталося. Мале таке, а він уже пишався, і своїм містом, і своєю країною”, – розповідає Сергій.


У школу Андрій пішов у шість років. Вчитись йому дуже подобалось, перші три класи був відмінником. “Потім, знаєте, як переходиш у старші класи, вже починаються трішки інші інтереси. Особливо – дівчата”, – згадує мама.

Чим старшим та самостійнішим ставав Андрій, тим яскравіше проявлявся характер.


“Сильно не дуркував, але міг іноді десь начудити, як усі хлопці-підлітки десь іноді хуліганять”, – згадує приятель юності Костянтин (псевдо Кастет).


У підлітковому ж віці Котовенка почали називати Котом. Спочатку це було похідним від прізвища. А потім перетворилося на псевдо, яке Андрій обрав собі і для війни.


Незалежно від того, скільки йому було, Андрій завжди дуже ніжно ставився до батьків.


“Якось він до мене приїхав на Лісовий масив. У нас жив один алкоголік, який завжди діставав сусідів, скандали влаштовував. Повертаюся я з роботи, бачу, Андрій вже прийшов – помахав мені рукою з балкона. Уже пізній вечір, а цей алкоголік з товаришами по чарці сидить біля під’їзду на лавці й репетує. Я зробив зауваження. Він почав підводитись і до мене претензії висувати. Якась секунда – і в мене з-за спини виринає Андрій. Отак просто в капцях з квартири вискочив. Кулаком цьому алкашу агресивному – пум! – той аж через лавку перекинувся. Йому тоді було років з 18, напевно. Відтоді я усвідомив, що перебуваю під своєрідним його захистом” – розповідає батько.


Вже тоді Андрій любив справляти враження на оточуючих. “Він умів знайти слова, уважний був, допомагав дуже. Як кудись їде – обов’язково привозить сувеніри. Завжди квіти подарує, романтик трохи”, – каже Ірина.

Сергій розповідає, що якось Андрій попросив допомогти йому підібрати класні джинси: “У мене знайома працювала в магазині і я домовився, що вона Андрію й підібрати допоможе, і знижку зробить. Потім мені ця дівчина розповідала, як мій син її вразив – приїхав з букетом квітів, із шоколадкою. Не через знижку. Дуже хотів, щоб його запам’ятали”.

Топовий продавець. Кар’єра

Уміння справляти враження, зрештою, дуже допомогло в роботі – Андрій став консультантом із продажу побутової техніки.


“Після школи закінчив технікум, здобув фах слюсаря. Але працював консультантом. Йому дуже техніка подобалась. Сказав, що хоче продавати телевізори – і пішов. Спочатку працював в “Ельдорадо”, потім – у “Фокстроті”, зрештою пішов на роботу в “Епіцентр”, – розповідає мама.


Колега, керівник та друг Андрія Влад Блудов розповідає, що консультації в Кота були на найвищому рівні: “Він знав усі характеристики товару, розумів, як підійти до покупця, як із ким розмовляти. Був топовим продавцем, завжди з найвищими показниками”.


Вони познайомилися, коли Андрій уже був досвідченим фахівцем – у 2019 році.


“Він уже працював в Епіцентрі, а я тільки прийшов, на посаду завідувача секції того відділу, де він працював. Враження Андрій справляв яскраве. Перша думка в мене була – з цим хлопцем буде важко спрацюватись. Він умів наполягати на своєму і, таке враження, не визнавав ніяких керівників”, – зізнається Влад. Але вже за два місяці вони не просто спрацювалися, а й потоваришували.


За словами Влада, Кот був “душею колективу”, йому довіряли. Настільки, що після 24 лютого двоє співробітників пішли воювати саме під його командуванням, довіривши йому своє життя.



“Андрію неможливо було не довіряти. За стільки років роботи він жодного разу не збрехав, не злукавив, не брав участі в якихось інтригах. Він ніколи нічого не говорив поза спиною людини: якщо щось не подобалося, то так прямо й казав. Характер у нього був яскравий, але все ж він вмів піти на компроміс”, – запевняє Влад.


“На полі бою багато чого залежить від командира. Андрій – воїн. І за духом, і за навичками, і за досвідом. Він спокійний. Хоч би що відбувалося, він знав, як зробити так, щоб страх не переростав у паніку. Він дбав про свій підрозділ”, – розповідає Кастет. Після 24 лютого він також мав долучитися до Кота і його групи, але не встиг…

Коти. Сім’я

Зі своєю майбутньою дружиною Андрій познайомився у 2008 році в рідній Боярці. Йому тоді було 25 років, Тетяні – 23.


“Ми з дівчатами сиділи якось, хлопці підійшли… Андрію навіть не треба було якось привертати мою увагу – я одразу зрозуміла, що закохалася. Клац – і все. Відтоді ми фактично не розставалися. На початку стосунків багато хто казав, що ми з ним довго разом не будемо. А ми 14 років прожили, і все було чудово”, – розповідає Таня.


Попри лідерські якості обох, усі рішення в сім’ї ухвалювали разом, “командира” як такого не було.


“У нашій парі же зустрілись два такі темпераменти, що прямо вогонь. Я – телець, а Андрій – козеріг. Але я не могла з ним довго “бодатися” чи сваритися. Пів години – це за все наше життя максимум, що ми не розмовляли. Мирилися одразу”, – сміється жінка.

Гучного весілля і пишної церемонії в них не було, але на щасливе сімейне життя це взагалі жодним чином не вплинуло.


Молоде подружжя переїхало до Віти-Поштової, теж на Київщині. Народився син Іван, якого Андрій дуже сильно чекав.


Вони всі троє з’явилися на світ в одному місці – Київському пологовому будинку №3: Андрій у 1983 році, Таня у 1985-му, а Ваня у 2010-му.

“У мене була сильна кровотеча, робили переливання. Андрій ще вночі десь їздив із тим холодильником за кров’ю. Ну, й коли Іван народився, він його вже просто не відпускав”, – розповідає Таня.


Після народження сина поклали на груди таткові.


“Він із ним завмер. За якийсь час приходять лікарі, кажуть, що дитину вже час забирати. А Андрій такий: “Я його не віддам!”


Десь за півгодини його таки вмовили розлучитися з немовлям, бо малий же голодний, треба погодувати. То коли Андрій його віддавав, уважно подивився на медиків і попередив: “Я його запам’ятав”.

Відтоді Андрій носився з Іваном, як із найбільшою цінністю у житті: “Я навіть вночі ніколи не вставала – він сам сина приколисував, і сидячи з ним спав. Дуже сильно його любив”, – розповідає Таня.


Коли під час бойового виходу Кот отримав важке поранення, то, як розповідав потім, думав передусім про сина. Тоді воїн вижив.

Осада військкоматів. Доброволець 2014 року

Коли Росія у 20014 році почала агресію проти України, Андрій одразу пішов до військкомату, щоб стати на захист держави. Але виявилось, що потрапити до війська не так і просто. В армії він не служив – у юності мав поганий зір. На момент початку російсько-української війни вже зробив корекцію і чітко бачив навколишній світ, однак за документами лишався “списаним”.


Для поновлення довелося провести у коридорах військкомату багато часу. Настільки, що за кілька місяців військові комісари вже віталися з ним перші: “Андрюш, привіт, ти знову прийшов?”.


Зрештою ходіння по військкоматівських коридорах йому набридло, і Котовенко пішов на війну як доброволець. Пройшов вишкіл на полігоні – й поїхав одразу на передову, в Піски.


Таня намагалась відмовити чоловіка від участі в бойових діях, але Андрій був впертим. Тож довелося підтримати його рішення.


На початку 2015 року він брав участь у запеклих боях поблизу Пісків. Досить швидко зарекомендував себе в артилерії. Став командиром мінометного відділення, яке надзвичайно ефективно працювало по позиціях ворога.


“Потім він перейшов у 5-й окремий батальйон ДУК “Правий сектор”. Далі – в 7-й бат, до Рема (командир 7-го батальйону ДУК ПС Руслан Качмала з позивним “Рем”“Н”), у розвідку. Потім підписав контракт з 93-ю бригадою. Тільки підписав – і десь через пару тижнів отримав поранення”, – розповідає Таня.

Боєць 58-ї бригади Ігор Сивий, який познайомився з Андрієм на війні взимку 2015 року, згадує його як поміркованого військового: “Кіт завжди питав думку інших перед тим, як робити щось ризикове”.


Якось Ігор сам пішов зачищати будівлю від ворогів. В якусь мить почув сопіння – виявилося, що то Кот прибіг на поміч, з одним ножем.

Думав, що помирати не можна: поранення

Наприкінці січня 2016 року Кіт приїхав на шахту Бутівка на Донеччині. Разом із Сивим та Морячком (Анатолій Гаркавенко – “Н”) вони вирушили зачищати розвідувальну позицію російських бойовиків. Андрія збило з ніг – МОНка вибухнула у двох метрах від нього.

Якийсь час він крізь шум контузії спостерігав, як Сивий намагається допомогти важко пораненому Морячку. Трохи оговтавшись, зрозумів, що його ногу теж посікло осколками. Сам наклав собі джгут і намагався дійти до наших позицій.


“Встати я більше не зміг. Ліг на лікті, лежу, дихаю глибоко. І розумію, що якщо лікті розслаблю – помру. Син мені допоміг. Я лежав і думав, що помирати не можна, тому що його треба виховати. Лежав я довго… За деякий час, коли Морячок помер, прийшов Сивий. Сказав, що приведе допомогу”, – розповідав Андрій за кілька років потому в інтерв’ю журналістці та ветеранці Валерії Бурлаковій, яка була нареченою Морячка.

Вона згадує, що любов Андрія до сина одразу впадала в око: “Кіт дуже любив свою родину. Це – перше враження про нього”.


Додає, що Котовенко був дуже прямий, простий і щирий.


“Все говорив відкрито, навіть найстрашніші якісь речі. Він – людина, яка без сумнівів каже, як є. Як відчуває, думає, припускає. Це класна якість, саме те, що хочеш бачити у побратима, який поруч із тобою у бою – будь-яку ху*ову правду він тобі озвучить”, – розповідає ветеранка.


Дружині про поранення Кіт говорити заборонив. Таня запевняє, що в той день уже відчувала: щось не так.


“Тоді знайшла у дворі кота з поламаною лапою. У мене, як щось має статися, з котами стається якась біда. Не додзвонилася Андрію. Почала дзвонити Сивому. Сивий слухавку взяв, але мені не сказав нічого. Виявилось, що Андрій йому заборонив. Потім уже подзвонив лікар: “Вашого чоловіка прооперували, він отримав поранення, все добре”, – згадує жінка.

Вкластися на 100% заради мети. Чемпіонство

Андрій пройшов тривале лікування й реабілітацію.


“Йому хотіли відрізати ногу. Лікарі вмовляли, казали, що є ризик зараження, що він може померти. Але Андрій одразу сказав, що дозвіл на ампутацію не підпише. Зрештою йому зробили 22 операції. Дві з них – у Німеччині, куди він потрапив за програмою реабілітації. Ще чотири місяці там лікувався”, – розповідає дружина.


Батько Кота додає, що сам Андрій наголошував – ця реабілітація стала для нього великою удачею. По-перше, вдалося значно покращити здоров’я. По-друге, саме там він побачив, як проходять “Ігри нескорених”. Загорівся цими змаганнями. Так свою важку травму він зміг перетворити на неймовірну можливість для спортивної кар’єри.


Тренуватись почав ще в лікарні.


“Я взагалі не уявляю, як це можливо: у тебе все болить, а ти лежиш і качаєш гантельки. Щойно йому зняли післяопераційні трубки і дренажі, а він уже почав бігати. Ось так захопився”, – розповідає Сергій Котовенко.


Після повернення додому Кот став серйозно тренуватись. Спочатку – двічі на тиждень, потім – через день. Згодом почав займатися під керівництвом тренера Олексія Соловйова.

“Казав, у нього такий тренер, що всі медалі тепер його будуть. І так іронічно додав: “А медальки я люблю”, – згадує тато героя.

“Я з ним познайомився восени 2020 року. Андрій уже був трошки підготовлений. Мене з ним звів Василь Вірастюк. Сказав: “Набери цього хлопчину, він дуже хоче, щоб ти його тренував, але соромиться тобі написати”. Я його сам набрав”, – розповідає тренер.


Андрій став своєрідним мотиватором для побратимів, залучаючи і їх до занять спортом.

“Він мене мотивував на спорт і, можна сказати, тренував, – згадує друг та колега Влад. – Він викладався в залі на всі 100%. Був дуже наполегливим”.


Дружина Тетяна жартує, що після приходу у спорт “котячі замашки” чоловіка стали ще помітнішими: “Він, як справжній кіт, вмів собою насолоджуватися. Як будь-який кіт, вмів у вихідні просто лежати ліжку і красиво лінитися”.

Тренер згадує вимогливість Андрія до себе: “Це мене навіть дивувало. Андрюха ж не просто багато тренувався. В нього була робота, сім’я – він щодня ще багато питань закривав”.


За словами Соловйова, тренування для Кота не були простими, адже через травму він часто відчував біль. Проте його це анітрохи не зупиняло.


З новачка Андрій швидко перетворився на переможця не лише українських, а й міжнародних змагань, куди їздив завжди з родиною.


У 2020 році Андрій Котовенко здобув срібну медаль на чемпіонаті Європи з пауерліфтингу у Словаччині. До цього став чемпіоном України в жимі лежачи у софт-екіпіруванні та срібним призером у класичному жимі.


У червні 2021 року Кот переміг у національних змаганнях “Ігор нескорених” у паверліфтингу.


А вже 25 жовтня 2021 року завоював бронзу в дисципліні жим лежачи на чемпіонаті світу з паверліфтингу.


Він сам себе зробив чемпіном, своїми руками, своєю волею, витривалістю. У нього була дуже велика мета, він дуже хотів перемогти, стати чемпіоном і все для цього робив”, – каже тренер.

До початку повномасштабного вторгнення Росії Андрій мріяв взяти участь у турнірі Arnold Classic, який традиційно відвідує Арнольд Шварцнеггер. Саме з ним планував сфотографуватися Кіт, ставши чемпіоном.


Це для нього також було таке собі хобі: селфі з публічними особами. Він фотографувався з Кличком, із Зеленським.


“Андрій зняв, дивиться, як вийшло. Каже президенту: “Володимире Олександровичу, щось не дуже вийшло. Давайте ще раз. Хочу, щоб було красиво”. Зробив дублів п’ять. Аж Зеленський йому сказав жартома: “Ну, ти і нахабний!” – розповідає батько Сергій.

Котовенко фотографувався із зірками, бо мріяв організувати змагання “Сталеве серце”. Світлинами він збирався привертати до них увагу. Такі поради отримав на курсі з бізнес-менеджементу для ветеранів.


Ветеран Михайло Лупейко, який теж навчався на цих курсах, каже, що Кіт був найактивнішим учнем групи: “Постійно розпитував, намагався розібратися, що і як має працювати. Першим підготував бізнес-план. Було дуже помітно, що йому це потрібно, що він сильно горить своєю ідеєю”.


Андрій навіть встиг розробив логотип для свого “Сталевого серця”.


“На змагання він планував збирати ветеранів, учасників бойових дій і просто спортсменів. А виручені гроші хотів спрямувати на благодійність. Це була одна з причин, чому він так хотів потрапити на Arnold Classic і сфотографуватися зі Шварцнеггером. Щоб Арнольд теж прорекламував його змагання, аби потім додати цей запис до промоції”, – пояснює тренер.


Щоб організувати поїздку у США, Андрій продав машину. Однак витратити гроші не встиг…


Змагання Arnold Classic тривали в Коламбусі з 2 по 5 березня 2022 року. В цей час Кіт захищав Україну.

“Буде слава кров’ю полита”. Доброволець 2022 року


У лютому Андрій вже чітко розумів, що повномасштабний напад Росії неминучий.

“Ми із ним десь після 15 лютого це дуже часто обговорювали. Я не вірив, що велика війна буде. А він казав, що як буде – то покине все і піде воювати. Бо для нього найголовнішим було захистити родину, захистити країну. Андрій знав, що це буде дуже кровопролитна війна. Казав: “Я буду мочити їх з усією ненавистю і вмінням, які у мене є”, – розповідає тренер Олексій.


Побратим Сивий згадує, що цього разу Кіт був куди агресивнішим до ворога. Вони здзвонились вранці 24 лютого, а вже наступного ранку пішли разом до військкомату.

“Звісно, він міг нікуди вже не йти, як людина з 3-ю групою інвалідності внаслідок війни через поранення у січні 2016-го. І звісно, що пішов”, – додає Лера Бурлакова.


Дружина навіть не намагалась вмовити чоловіка не йти воювати: “В цьому не було жодного сенсу. Але цього разу він мене з дому виганяв! Казав: “Їдь звідси, вони сюди можуть дійти, ти маєш поїхати”. І ми з Ванькою поїхали”, – розповідає Тетяна.


Разом зі знайомими вони з Іваном поїхали на Хмельниччину і повернулися додому вже після звільнення Київщини від ворогів.

Андрій написав тренеру на початку березня про хід боїв: “Я задоволений процесом, усе іде, як хочу. Буде слава кров’ю полита. Тільки треба терпіння, а з ним у мене не дуже. Уже дуже багато зусиль приклав, щоб не сидіти на дупі рівно. Ще будеш мною пишатись”.

У Київській області під Макаровим Кіт встиг “нормально” повоювати, і це його дуже тішило.


Після того, як Тетяна повернулася додому, подружжя встигло провести разом ще три тижні. Вони не розлучалися ні на мить, попри те, що Андрій мав багато справ: дружина його скрізь супроводжувала.


В останні дні квітня чоловік поїхав на Харківщину. За три дні його не стало.

На цей раз прикмета з котами не спрацювала… Щоправда, на початку бойових дій біля Києва від родини втік собака, якого Андрій колись привіз із Пісків. І, на відміну від сусідських тварин, їхній пес додому не повернувся.

Просто затих. Загибель

Ввечері 2 травня, коли Таня готувала вечерю, їй подзвонили з поліції і попросили вийти на двір. “Виходжу. Стоїть поліцейський, якісь чоловік та жінка в цивільному. Підходжу до хвіртки, питаю, що трапилось. Думала, може щось у сусідів сталося. А потім побачила військову машину і зрозуміла, що щось не так”, – каже вона.


Від моменту коли почула слова: “Я не знаю, як вам сказати, але ваш чоловік під час виконання загинув”, реальність змінилася.

“Я зайшла в хату. Плачу. Кажуть, треба мамі Андрія сказати…. Я розумію, що по телефону я це казати не буду. Поїхали до неї з Ванею. А він все питає: “Мамо, що сталося?”

Я плачу і не можу нічого йому сказати. Але і не сказати теж не можу. Коли від’їхали, я вимовила: “Іван, я не знаю, синку, як тобі сказати, але тата більше немає. Кажу, як є”. І він теж почав плакати”, – згадує Таня.


Кот загинув о 9-й годині ранку 2 травня в районі сіл Кутузівка-Олександрівка. Поруч був Толік – один із тих колег, що пішли воювати під командування Кота. Він розповів, що час виїзду бійці потрапили під обстріл:


“Ми вистрибнули з машини, впали. Чуємо – другий вихід. Накрили “Градами”, САУ, міни летіли з усіх сторін. Андрій затих. Я його смикаю – не відповідає. Потім бачу – кров іде там, де нирка. Його під обстрілом вивозили до Харкова, але марно. Один осколок влучив у голову, розкроїв каску. Інший пройшов біля серця й пошкодив один з клапанів. Він і вбив Андрія… “


Тіло Кота привезли додому не одразу. Побратими з його підрозділу попросили у Тані кілька днів, щоб закінчити його справу – операцію зі звільнення сіл Харківщини, до якої Андрій був залучений.


У вечірніх зведеннях 6 травня Генштаб відзвітував, що за результатами наступу підрозділами Сил оборони України відновлено контроль над населеними пунктами Олександрівка, Федорівка, Українка, Шестаково, Перемога та частиною села Черкаські Тишки.


Саме це завдання хотіли виконати побратими Кота, перш ніж повернути його додому. Одразу після його виконання вони вирушили на Київ.


“Коли Андрія вже привезли в труні додому, все одно не вірилось, що його немає. Я не кричала. Плакала, цілувала, обіймала. Було важко. Під час прощання на Майдані погано стало, почало всю теліпати просто. Людей було дуже багато”, – розповідає Таня.

“Іван така дитина, яка взагалі не хоче показувати своїх сліз, він же мужик. Перед сном починає плакати, буває. Зараз вже трошки заспокоївся, але все одно воно нікуди не дінеться. Він весь час каже: “За що це мені? Я такого не заслужив”, – додає вона.

Андрія Котовенка поховали через сім днів після загибелі у Віті-Поштовій. Його підрозділ продовжує захищати Україну. Толік зізнається, що вони з побратимами часто говорять: якби Кот був із ними, то працювали б іще активніше.


Друзі та побратими Андрія дуже підтримують Тетяну. Один привіз їм з Іваном собаку – замість того, що втік із початком великої війни.

“Андрій казав: “Твоя місія – зберегти Івана”. Це найскладіша місія з усіх, які можуть бути”, – каже дружина. Тож усі сили вона скеровує на те, щоб виконати цю місію.


Ваня дуже впевнено розповідає, що його батько – герой і чудова людина. А ще – спортсмен, який багато чого досяг та міг би ще на багатьох змаганнях “підняти прапор України і показати його всім”.


“Я заради нього маю провести це життя чудово, гідно, добитися багато чого. Щоб він мною пишався навіть на тому світі. Дивлюсь навіть на фотки і, блін, я – його копія! Тому я обов’язково доб’юся, чого він хоче“, – каже Іван.

Батьки Андрія намагаються прийняти загибель сина, але це відверто важко. Кажуть, що завжди були впевнені у його невразливості. “Він завжди казав, що в нього на плечі сидить янгол-охоронець, який підказує: “Туди не ходи, ти туди ходи”. Завжди то його рятувало від снарядів. Тому в мене таке враження було, що він дійсно безсмертний. Правда, незадовго до загибелі син сказав: “У мене, як у кота, дев’ять життів. Вісім я вже прожив”, – розповідає мама Ірина.


“Ховати сина – це особливо страшний вид болю. Він не пройде. Але можна сказати, коли він трохи притупиться – коли ми переможемо, а Росію і Путіна роздеруть. Ось тоді. Трохи”, – додає батько Сергій.

А тренер Олексій Соловйов тепер працює над тим, щоб реалізувати мрію Кота та заснувати на його честь змагання “Сталеве серце”, для якого він практично все підготував.


Колеги Андрія навіть написали звернення до Арнольда Шварценеггера, аби привернути його увагу до бійця. Однак відповіді поки що не отримали.



Автор: Євгенія Мазур

фото Олени Попової та з сімейного архіву

Comments


Ми хочемо жити в країні, яка пам'ятає. Кожен донат на армію зараз допомагає зберегти свободу і незалежність нашої країни. Кожен донат на пам'ять допоможе нам зберегти пам'ять про ціну цієї свободи.

bottom of page