Денис Антіпов - викладач корейської мови в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, підприємець, військовослужбовець 95-ї десантно-штурмової бригади. Пішов на фронт добровольцем у 2015 році. І з першого дня повномасштабного вторгнення готовий був битися за свою країну до останнього.
Фільм створено платформою пам’яті «Меморіал». Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Його енергетика добра і позитиву дуже мотивувала людей навколо. Його патріотизм проявлявся у кожному вчинку, розповідає Олеся Наумовська, колега Дениса.
«Він – людина надзвичайно порядна, людина дуже високої честі, неймовірного почуття патріотизму та справедливості. Важко передати словами, наскільки він був людиною потужною. Для нього не існувало сірого. Було біле, було чорне. Правда і неправда. І Денис завжди був на боці правди, без варіантів. Він чітко знав, за що бореться. Свято вірив у те, що Україну чекає велике майбутнє», – згадує Олеся.
Денис родом з Івано-Франківщини. Його прадіди були повстанцями. В родині завжди панувала любов до рідної землі.
«Після Майдану, коли почалась війна на Сході, захоплення Криму, Денис вирішив захищати країну. Він звернувся до військкомату. Йому відмовили, бо мав військову спеціальність перекладача з англійської та корейської мов. Відмовили раз, відмовили вдруге, і тоді він почав шукати інші шляхи. Він обрав аеророзвідку – те, чого на той час в нашому війську ще не було. Пішов навчатися, став дипломованим фахівцем. Коли знову звернувся до військкомату, його призвали. Брав участь у боях біля Донецького аеропорту й Авдіївки», – розповідає батько Геннадій Антіпов.
Після 2016 року, коли бої на Сході країни вже не були такими інтенсивними, Денис повернувся до мирного життя. Продовжив викладати в університеті та відкрив власну справу – виробництво деревʼяних іграшок і подарунків. А коли росіяни напали знову, Денис був готовий захищати країну.
«Він готувався до великої війни. А я завжди питала: може війни не буде? Він відповідав: ні, мамо, буде. І 25 лютого пішов у військкомат. Хоча він міг і не йти. У нього була бронь. Він був викладачем в університеті, і міг тут, у Києві, допомагати нашій армії. Але він дуже любив свою країну», – каже мама захисника Марія Антіпова.
9 березня Денис отримав важке поранення під Ізюмом на Харківщині. Йому потрібна була реабілітація та лікування. Втім, воїн хотів якомога швидше повернутися до побратимів, бо знав, що ситуація на позиціях дуже важка. Не долікувався і поїхав на передову.
«Він писав з фронту і телефонував. І так радів, що вони там підбили танк, що вони БТР збили, що вони стільки-то москалів відбили, що вони там уже ту територію визволили. Але йому дуже боліло, що втрачав людей, з якими пішов на війну. Та ці втрати змушували його із ще більшим завзяттям виганяти окупантів з нашої землі. Щоб жодного тут не залишилося. Він казав: мамо, ми не загарбники, ми захищаємо свою землю, своїх людей, свою державу», – згадує Марія розмови з сином.
На початку травня 2022 року в селі Довгеньке під Ізюмом точилися запеклі бої. Окупанти стирали населений пункт з лиця землі, він був майже оточений. Але наші воїни стояли там до останнього. 11 травня Денис Антіпов загинув у бою.
«Подзвонив командир, повідомив мені. Я стояла на подвір'ї. І в мене таке відчуття було, що землі під ногами немає. Що там провалля. І я хочу зробити крок вперед, а не можу. Ніг не відчуваю. В мене такий був біль, таке відчуття, що зсередини все вирвали, що там пустота. Я не могла усвідомити, що це трапилося з ним. Я завжди була переконана, що він повернеться», – каже Марія Антіпова.
Марія і Геннадій Антіпови започаткували стипендію для студентів кафедри корейської мови та літератури і створили фонд для підтримки студентів імені Дениса Антіпова.
«Якщо діти, які люблять навчатися, роблять якісь успіхи чи мають активну громадянську позицію, отримуватимуть стипендію імені Дениса, то ім'я нашого сина житиме. Він був викладачем і дуже любив цю роботу. Фонд ми заснували саме для допомоги студентам. Це буде заохоченням для дітей вчитися. А чим освіченішою буде наша нація, тим будемо сильнішими, бо з розумними людьми воювати дуже тяжко», – пояснює тато Дениса.
Студенти згадують всі настанови свого викладача і розповідають, що це були дуже цінні знання. Денис не лише викладав свій предмет, він постійно говорив зі студентами про цінності, патріотизм і любов до рідної землі.
«Денис завжди казав, що треба щось робити для країни. Така активна громадянська позиція має бути у всіх нас і надалі. Тому що ніхто, крім нас, нашу країну кращою не зробить. Над цим потрібно починати працювати зараз. Бо це великий історичний шанс нарешті позбутися від російського ярма. Ми самі маємо своє щастя будувати. І ніколи не треба опускати рук, ніколи не треба переставати вірити, бо Денис вірив до останнього», – каже товариш Михайло Козмін.
Друзі досі не можуть повірити, що Дениса більше немає. Згадують його блискуче почуття гумору і вміння жартувати у найважчі моменти життя.
«Цю втрату не можна заповнити ніяк. Денис був моїм дуже близьким другом. Він загинув на полі бою, захищаючи кожного з нас. Це тільки накладає на всіх друзів і рідних відповідальність віддячити Денису за те, що завдяки йому ми лишилися живі. Завдяки кожному, хто боронить країну від російських окупантів», – каже Олег Слабоспицький.
Авторка: Діана Жвінкліс