Культуролог, філософ, дослідник і молодший сержант ЗСУ Євген Гулевич загинув 31 грудня 2022 року, обороняючи місто Бахмут на Донеччині. Життя воїна обірвала куля російського снайпера. Відтоді до 28 березня 2023-го він вважався зниклим безвісти. Воїну назавжди 47.

Євген народився у місті Калуш Івано-Франківської області. Ріс допитливою дитиною, обожнював читати. Навчався у міському ліцеї №2. Згодом здобув вищу освіту на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. У 2005 році закінчив магістратуру з культурології. Працював журналістом, науковим співробітником, перекладачем, редактором, очолював Центр гуманітарних досліджень рідного університету. Був засновником і співавтором культурних і видавничих проєктів. Багато творів Євген перекладав і редагував просто для власного задоволення. Захоплювався іспанськими авторами, самостійно вивчив мову. Любив довгі походи у гори. Друзі описують його як мислителя, який завжди намагався глибоко вивчити тему, якою цікавився. Він понад усе любив Україну і прагнув розвивати її.

З початком повномасштабного вторгнення Євген одразу пішов до військкомату. Не маючи військового досвіду, мобілізувався до лав 46-ої окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. Пройшов навчання і став кулеметником. Спочатку воював на південному напрямку. Двічі був поранений у боях. Згодом їхній підрозділ вирушив на Донбас.

«Під час війни гігантичною лавиною коїться те, що западає в пам'ять безпричинно, тобто саме собою, і разом з тим те, що вивіряє великим камертоном спільної уваги особисту, таку різну пам'ять. лавина пам'яті поступово стане монотонною подією, річчю, яку неможливо загубити і забути. це, звісно, щось більше, ніж війна з її завісами. навіть з одної сцени бою двоє інтенсивно пам'ятатимуть різне. треба говорити, щоб дійти згоди. треба не говорити, щоб почути. пам'ять діється власновільно, незалежно від того, що ми робимо», – написав Євген 29 грудня 2022 року, за 2 дні до загибелі.

«Євген Гулевич – чоловік з ясними прозірливими очима, іронічною посмішкою, що видавала його знання. Це були вже ті знання, з якими важко живеться, але людина не може їм опиратися, бо вони сильніші за її волю… Він вмів слухати, це така рідкість в наші голосні часи. У нього були свої чіткі межі етики, і він тримав ці позиції до крайнього, з впертістю та відчайдушністю неофітів. У нього виходило дивувати людей довкола. Ексцентризм був його людською природою… Євген був спокійний, як сон мудреця, без ривків, уламків та кидання, часом я по-білому заздрив цій його рисі, він був дуже осібний, сторонній, так проявлялась його глибина. Вірю, що по відході людина опиняється там, де захоче. Зараз Євген, який вкотре на цей раз боляче здивував усіх, хто його знав, своїм відходом, сидить у вічно розквітлому саду, дивиться на нас усіх та іронічно всміхається. Він робить те, що любив - мовчить. Ех Євгене, Євгене…» – зазначив його товариш Богдан Пастух.

«Феноменально розкутий розум, вільний від штампів і стереотипів, чутливий до тонких матерій культури, нюансів мови і мовчання. Писав дуже винахідливо. І мислив так само. Він цінував мовчання. І навіть написав одну з перших своїх наукових робіт про «мовчання в культурі». Воював у складі десантно-штурмової бригади ЗСУ. У звільненні Херсона є і його внесок. Уперто заліковував поранення і повертався до своїх, на передок. Мені здається, мав інтелектуальну броню від безумства війни. Але від осколків і куль ця броня не могла вберегти» – написав друг Тарас Антипович.

Поховали захисника 10 квітня 2023 року на Марсовому полі Личаківського кладовища у Львові.

У Євгена залишилися рідні, безліч друзів та колег, побратими, яким важко прийняти цю втрату.