Солдат Володимир Цимбарович поліг 25 листопада 2022 року біля села Райгородка, що на Луганщині. У бою з ворогом він отримав смертельні поранення внаслідок артилерійського обстрілу. Захиснику було 45 років.

Володимир народився в місті Козятин Вінницької області. Після школи здобув середню спеціальну освіту в Козятинському залізничному училищі. Пройшов строкову військову службу. В мирному житті працював охоронником, дефектоскопістом. У вільний час любив рибалити.

У вересні 2022 року чоловіка призвали до лав Збройних Сил України. Він служив у кулеметному відділенні 1-го окремого стрілецького батальйону (в/ч А7085).

«Познайомилася я зі своїм майбутнім чоловіком заочно. Ще не бачивши його жодного разу, вже знала, що є такий класний дядя Вова, з яким весело, добре і кожного вечора треба попрощатися. Так говорив мій старший син Андрій від першого шлюбу. Забігаючи наперед, хочу зазначити, що Вова був чудовим батьком. Як і в кожній сім'ї, в нас траплялися інколи непорозуміння та виникали якісь проблеми, але що стосується ставлення до дітей, мені здавалося, що таких батьків не буває. Мабуть, це відчув колись і мій Андрійко, коли сказав мені в певний момент: «Я хочу, щоб моїм татом був дядя Вова, а не хтось інший». Я завжди потім казала, що чоловіка мені вибрав мій син. За майже 24 роки, які ми прожили разом, жодного разу я не пожалкувала про свій вибір. Деякі моменти зараз згадую з особливим теплом. Наприклад, коли народився наш спільний син Денис, Вова постійно заглядав до нього у візочок, переживав, щоб все було в порядку. Дуже гордився, що в нього тепер два сина. Або як я вчила його від себе ж ховати гроші з зарплати, бо віддавав мені все до копійочки. А ще те, що інколи мене дратувало, але з часом я просто з цього приводу жартувала – коли Вова збирався кудись, то перед дзеркалом крутився довше, ніж я, тому що все в нього мало бути як з голочки, і натерте до блиску взуття, і певної довжини кофта, і певної ширини брюки, ну і звісно ж, надушений одеколоном так, щоб на два поверхи було чути. А ще ніхто в нашій сім'ї не вмів так смажити картоплю, як він. Це була його улюблена страва», – розповіла дружина полеглого військового.

«Він мав почуття емпатії. Він так міг співпереживати і розуміти інших, що інколи разом з ними плакав. Багато з тих, хто знав його близько, говорили, що він занадто добрий для війни. А побратими, які були з ним, розповідали, що там, на передовій, він виявився безстрашним, рішучим, хоробрим і надійним. Мій чоловік і до війни ніколи нікому не відмовив у допомозі, навіть якщо та людина йому не подобалася, і за першим покликом йшов на порятунок. І ніколи не ображався, принаймні на рідних. Навіть, коли і варто було б образитися, він шукав якісь недоліки в собі і просив вибачення. А коли прийшов у відпустку, характер дещо змінився. Він став більш нервовий, більш принциповий, а ще замкнутий. Мабуть тому, що подивися смерті у вічі, побував в таких умовах, що й страшно уявити, бачив таке, що хотілося б забути, а пам'ять закарбувала назавжди. А коли я запитала, чи не було бажання в нього відмовитися від бойового завдання, як робили деякі інші, то він з таким запалом відповів: «Звичайно, ні! Я хочу, щоб мої діти, мати, дружина гордилися мною, а не соромилися! Та й побратимів не зраджу ніколи!» От тепер гордимося, згадуємо... Та від цього не легше. Правду кажуть, що справжня сутність людини пізнається в біді. Ще на початку війни Вова очікував повістки. Все думав про те, що інші, серед яких багато знайомих, боронять рідну землю, а він просто ходить, просто працює. Тому не дочекавшись повістки, у квітні сам пішов до військкомату і написав заяву як доброволець. Саме на таких і тримається зараз наша Україна, свідомих та патріотично налаштованих», – додала вона.

Посмертно Героя нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Поховали Володимира на Алеї Слави рідному міста.

У нього залишились мати Галина Іванівна, дружина Світлана, сини Андрій та Денис.