Старший солдат Володимир Цибульський, позивний Сагайдачний, загинув 6 липня 2022 року поблизу села Тернівка на Миколаївщині. Під час виконання бойового завдання отримав смертельне осколкове поранення внаслідок ворожого обстрілу.

Володимир народився в селі Тягун Вінницької області. Після школи пройшов строкову службу в армії. У 1990 році відмінно закінчив Вороновицьке ПТУ-14, де здобув фах монтажника технологічного обладнання, електрогазозварювальника. Працював електрогазозварювальником газокомпресорної служби ГКС-36 Іллінецького промислового майданчика. Щороку підвищував кваліфікацію і паралельно навчався в Києві у Міжгалузевому учбово-атестаційному центрі інституту електрозварювання ім. Є.О.Патона НАНУ за спеціальністю «Спеціальна підготовка і атестація зварників на право виконання робіт при ремонті діючих магістральних трубопроводів (під тиском)». Вважався найкращим газозварювальником в Україні. Під час навчання отримав посвідчення найвищого 6-го розряду електрогазозварювальника. Неодноразово був нагороджений грамотами за сумлінне виконання трудових обов’язків та особистий внесок у розвиток газотранспортної системи України.

У 2014-2016 роках чоловік був мобілізований до ЗСУ та брав участь в АТО. Служив водієм інженерно-саперного підрозділу.

На третій день повномасштабного вторгнення, 26 лютого 2022 року, Володимир був мобілізований до ЗСУ. Проходив службу у 101-му військовому батальйоні 61-ої окремої механізованої бригади. Обіймав посаду стрільця-снайпера.

«Усе було в ньому – душа, талант, краса, мужність, сила. Іскрилося все для нас, як світла мрія… Мій батько отримав позивний Сагайдачний, бо мав авторитет серед військових. Він був у роті за батька, підтримував порядок. Під час бойових завдань, не маючи їжі, він її знаходив – що природа дала і було під рукою, та годував хлопців супом. Змайстрував на передовій кузню, де навіть виготовляв з осколків техніки і ракет різні речі: ножі, підсвічники, медалі тощо. Дарував їх своїм друзям та побратимам. Залізо у його руках було, мов пластилін. На жаль, словами важко загоїти в серці болючу рану втрати. Адже смерть найріднішої людини – велике випробування… Ніхто не замінить мені батька. Я без нього, як без повітря. Більше за життя лише тебе люблю я! Ніколи я не зможу забути! Який ти був чуйний, добрий, завжди тримав мене за руки, де б ми не були і скільки б років мені не було. Своєю принцесою ти мене називав…» – написала донька загиблого.

Поховали воїна у рідному селі.

У Володимира залишилися донька Яна та син Ярослав.