Старший сержант Володимир Примаченко, позивний Херсон, загинув 5 червня 2022 року в бою з окупантами поблизу села Миронівка на Донеччині. Життя воїна обірвав ворожий танковий обстріл. Захиснику назавжди 57 років.

Володимир народився та виріс у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. З дитинства займався боксом, неодноразово виступав на змаганнях, взимку улюбленою грою був хокей. Ходив у музичну школу, вчився грі на баяні, самотужки опанував гру на гітарі. Майже кожні вихідні із друзями ходив на риболовлю та полювання. Строкову службу проходив на війні в Афганістані. Там 1,5 року служив бортовим механіком і кулеметник гелікоптера МІ-8. Після повернення переїхав до Херсона, де отримав вищу освіту за спеціальністю «Менеджмент та управління персоналом». Під час Революції Гідності вирушив до Києва зі словами: «Там твориться історія України, і я маю там бути». І вже за кілька днів він у складі 8-ої афганської сотні відстоював європейські інтереси України.

Навесні 2014 року, коли був створений 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар», чоловік почав возити теплі речі, спорядження, медикаменти та їжу хлопцям на передову. А вже за місяць разом із побратимами-афганцями добровільно поповнив ряди захисників у складі цього батальйону. У липні батальйону «Айдар» була поставлена задача допомогти бійцям однієї з бригад вийти з оточення в Луганському аеропорту, вивезти поранених і розблокувати летовище. Операцію бійці виконали за кілька днів. Однак Володимир дістав важке поранення і дізнався про це вже у шпиталі.

У 2015-му Володимиру запропонували посаду у Державній службі у справах ветеранів. А за три роки він очолив Київський відділ Міністерства у справах ветеранів України. Допомагав воїнам з лікуванням і психологічною реабілітацією. Про нього казали: «Допомога 24/7». За його сприяння видали два томи книги «Нескорені» Валентини Розуменко, в яких розповідаються історії реальних людей, які пройшли війну. А ще завдяки його ідеї в Україні започаткували День добровольця та День пам'яті «кіборгів». Також він заснував ГО «Українська асоціація інвалідів АТО».

У перший день повномасштабного вторгнення чоловік пішов до військкомату, проте там йому відмовили через інвалідність. Тоді Володимир зібрав побратимів-айдарівців та добровольців і вирушив до столичної ТРО. Так став головним сержантом 7-ої роти 242-го окремого батальйону 241-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Родині сказав: «Зараз у нас є можливість закінчити цю війну. Назавжди. Хто, як не ми, це зробить?!». Після звільнення Київщини їхній підрозділ вирушив на Донеччину.

«Своїми солдатами він опікувався, як синами вдома. Одним на пост принесе торбину з водичкою та цукерками, іншим – по ще одній парі шкарпеток на нічне чергування. І таке турботливе ставлення проявлялось у всьому. Мудрий, врівноважений, завжди позитивний командир. 5 червня Володимир разом із трьома військовими з роти намагались зупинити ворога на позиції, де стався прорив. Їх почали накривати усім, чим можна. Смерті уникнути було неможливо… Посмішка Володі завжди приваблювала, з нею відбувалось подолання всіх труднощів. Особливо, коли говорили між собою побратими, що нам потрібно порадитись, і саме ці поради очікували й отримували від Володі. Всі, хто його знав, завжди знали, що Примаченко всюди, де потрібна допомога. Херсон – це марафонець життєвих доріг, без відпочинку та пауз для себе», – пригадують побратими загиблого.

Посмертно старшого сержанта Примаченка нагородили орденом «За мужність» III ступеня та званням Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Поховали Героя на столичному Лук’янівському кладовищі, на Алеї загиблих воїнів.

У Володимира залишилися дружина Олена, сини Андрій та Ярослав, інші рідні, безліч друзів, колег і побратимів.