Головний сержант Володимир Чорний, позивний Кара, загинув 9 травня 2023 року поблизу села Невське на Луганщині. О 5:00 із побратимами вийшов на позиції. У засідці їх чекав російський танк. Воїни мужньо прийняли бій, проте ніхто не вижив. Захиснику було 47 років.

Володимир народився у місті Кропивницький Кіровоградської області. Жив у Києві. Закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури, здобув фах художника-графіка, дослідника, викладача. Працював у кіноіндустрії. Був художником-декоратором фільмів і реклами, художником-реставратором, вільним художником. Працював як художник-декоратор над фільмами «Памфір», «Залізні метелики», «Брама», «Наші котики», «Віддана», «Ефір». Марив мандрами, любив тварин, рослини та все живе.

Під час повномасштабної війни чоловік став до лав захисників України, щоб боронити рідну державу від ворога. Володимир служив у 66-ій окремій механізованій бригаді імені князя Мстислава Хороброго, що у складі ЗСУ. Був командиром відділення, головним оператором.

«Хто, як не я?» – це завше було гаслом Вовчика і в цивільному житті, і у військовому. Саме це він сказав, коли пішов добровольцем в військкомат. Саме це говорив, коли витягав поранених воїнів з самого пекла, коли кришив окупантів на друзки, коли звільняв Лиман, коли під обстрілами варив смачний борщ, щоб порадувати втомлених вояк. Побратим Вови казав мені: «Ти знаєш, коли їв борщ Кари, здавалося, неначе я дома, спокійно так, нічого не стріляє, нема прильотів... і я їм борщ, що дружина наварила», – розповіла кохана загиблого.

«Ми разом навчались в Академії мистецтв у Києві. Володя був дуже дружньою і веселою людиною. Він постійно всім намагався підняти настрій. Вова міг відповісти на різноманітні питання з історії, географії, мистецтва, музики, техніки, науки. Ще тоді він ходив у льотному комбінезоні оливкового кольору. Потім пам’ятаю його з невеликим барабаном-томом на якійсь вечірці. Він кумедно танцював і співав. Любив подорожувати з карематом. Він був філософом, художником, дослідником і, мабуть, трохи «будистом». Він був людиною, яка відгукується на проблеми інших і допомагає. Війна все змінила. Війна вибиває землю з-під ніг. Війна краде найкращих», – написав його товариш Антон Логов.
Президент України нагородив Володимира Чорного орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (посмертно).

Поховали Героя на Далекосхідному кладовищі у рідному Кропивницькому.

У Володимира залишилися мама Людмила, батько Анатолій, цивільна дружина Олена, сестра Олена з чоловіком, племінники Стас і Марго, а також інші рідні, друзі, колеги та побратими.