Старший солдат Владислав Білий, позивний Хоуп, загинув під час теракту у ніч на 29 липня 2022 року, перебуваючи в російському полоні в колонії тимчасово окупованого селища Оленівка на Донеччині. 5 серпня воїну мало виповнитися 29 років.

Владислав Сергійович народився у місті Сімферополі в українському Криму. Цікавився всесвітньою історією. Навчався на історичному факультеті Таврійського національного університету імені Володимира Вернадського. З 2010 року почав відвідувати домашні матчі ФК «Таврія» (Сімферополь). Згодом став ультрас.

Любив велоспорт і туризм, захоплювався графіті-культурою, звідти ж походить його позивний – Хоуп. Будучи талановитим та маючи хист до створення графіті, разом зі своїм однокурсником входив до складу однієї з провідних команд міста. Мав характерний та впізнаваний тег, який складався з трикутників, розвернутих під певним кутом, що відповідало буквам в його нікнеймі, та носив татуювання з цим символом. Вивчав історію, психологію, філософію.

8 березня 2014 року Влад разом з товаришами з ультрас вийшов на мирну акцію підтримки територіальної цілісності України. Тоді декілька автобусів проросійських мітингувальників були розбиті, багато людей зазнали травм. Наступного дня після захоплення озброєними росіянами Верховної ради та Ради міністра Криму Владислав разом із товаришами, які також були на мітингу, виїхали до Львова. У 2015 році хлопець пішов добровольцем до батальйону «Азов». Брав участь в АТО на Донбасі.

У 2020 році Владислав вступив до Національного університету «Острозька Академія» на факультет журналістики. Незабаром одружився. Жив у місті Маріуполь, яке стало його другою домівкою.

Від початку повномасштабного вторгнення Хоуп разом із побратимами з ОЗСП «Азов» НГУ героїчно тримали оборону Маріуполя. Він обіймав посаду топогеодезиста відділення управління старшого офіцера батареї мінометного взводу мінометної батареї. Брав участь у запеклих боях на «Азовсталі», був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Відкрито не поважав лицемірних нещирих людей. Не любив, люди сварилися і голосно кричали. Говорив, що розумні люди всі непорозуміння мають вирішити у спокійному діалозі. Мав багато друзів. Завжди збирав їх у себе вдома. У 2015 році разом із другом з фанатського руху львівських «Карпат» стали на захист країни, долучившись до лав «Азову». Попри слова рідних про те, що Владислав має спершу захищати свою маму, а вже тільки потім державу, відповідав: «А якщо б так думала кожна мама – де була б наша Україна? І чи була б…» – розповіла його мама Ольга.

Посмертно «азовця» нагородили орденом «За мужність» ІІ ступеня.

Його прах поховали у колумбарну стіну Лук’янівського кладовища Києва – на стінах почесних поховань.

У Владислава залишилися мама, дружина, друзі і побратими.