28-річна Вікторія Замченко загинула 17 жовтня у Києві внаслідок атаки російських окупантів іранськими дронами-камікадзе. Жінка була на шостому місяці вагітності. Її знайшли в обіймах чоловіка Богдана, який теж загинув…

Вона народилась і виросла у селі Голишів на Рівненщині. Чоловік Богдан – родом із сусіднього села Дерев’яне. Майбутня пара навчалася в одному класі. Після школи дівчина вступила до Рівненського державного гуманітарного університету на психолого-природничий факультет. Одногрупниця і близька подруга Анна Петрукова розповідає, що Вікторія була цілеспрямованою: «Окрім навчання, ми багато дискутували про книги, мистецтво, підходи і теорії в психології. Віка багато читала: її улюбленим твором була п’єса Бернарда Шоу «Дім, де розбиваються серця».

Вікторія Замченко після закінчення університету ще кілька років жила у Рівному. Працювала копірайтеркою на фрилансі.

«Одного разу вона побачила, що білоруське видавництво шукає автора-чоловіка для написання книги про виховання дітей. Віку обурила така гендерна нерівність, тому вона вирішила виконати це завдання, щоб довести, що вимога безглузда. Коли ж видавництво з’ясувало, що авторка – жінка, запропонувало опублікувати книгу під чоловічим псевдонімом Віктор Кузнєцов. Так і зробили», – пригадує подруга Анна.

Останні шість років Вікторія працювала сомельє у магазині мережі вин, що на вулиці Мечникова у Києві.

«Ми втратили Віку, нашу сомельє, неймовірно добру та чуйну людину, частину нашої родини. Вона була єдиною дівчинкою у відділі, але ніколи не виявляла слабкості, для неї не існувало складних завдань, викликів. Вона щиро любила вино та свою роботу», – написали колеги загиблої.

Знайомий Вікторії Олександр пригадує, що вона була скромною, але водночас і дуже цілеспрямованою людиною.

«Я пам'ятаю її з конкурсу сомельє у 2019-му, де Вікторія пройшла до півфіналу. Пам'ятаю її пости про цікаві вина у кейсових пропозиціях, які всі дуже полюбили та чекали. Пам'ятаю нашу останню зустріч, яка перетворилась на дегустацію. Пам'ятаю та не можу повірити, що наказ жалюгідної недолюдини з жалюгідної недокраїни у виконанні іранської терористичної зброї обірвав її життя, життя її чоловіка та її ненародженої дитини», – написав Олександр.

«Ми шалено любили Віку… Складно підібрати потрібні слова. Але скажемо фразу, яку вона постійно повторювала: треба менше себе жаліти. Такою сильною ми запам‘ятаємо її. Назавжди», – сказали колеги Вікторії.