Письменниця й документаторка воєнних злочинів російської армії Вікторія Амеліна
померла внаслідок ворожих обстрілів міста Краматорська на Донеччині. Їй було 37 років.

26 червня 2023 року Вікторія поділилася фотографіями з Книжкового Арсеналу в Києві і написала: «Рушаю на Схід повна нової сили, яку ви всі, хто хоч раз обійняв, мені дали».

27 червня вона разом із делегацією колумбійських журналістів і письменників вечеряла в Краматорську – у ресторані в центрі міста, по якому вдарила російська ракета. За життя Вікторії боролися медики. Однак поранення були надто важкі. 1 липня 2023 року серце української письменниці зупинилося в лікарні Дніпра.

Вікторія Амеліна народилася у Львові. Школяркою переїхала з батьком у Канаду, однак невдовзі повернулася в Україну. Навчалася у Національному університеті «Львівська політехніка» – отримала ступінь магістра комп’ютерних технологій із відзнакою. До 2015 року працювала в міжнародних технологічних компаніях, а тоді вирішила присвятити себе письменницькій діяльності.

Дебютний роман Вікторії Амеліної – «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» – увійшов у десятку найкращих прозових видань за версією премії «ЛітАкцент року – 2014», а згодом – до короткого списку Премії Валерія Шевчука.

У 2021-му Вікторія стала лавреаткою літературної Премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Тоді ж письменниця заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль – у селищі Нью-Йорк на Донеччині.

Тексти Вікторії Амеліної публікували в перекладах польською, чеською, німецькою, нідерландською та англійською мовами. Її роман «Дім для Дома» переклали іспанською.

Після початку повномасштабної війни Росії проти України Вікторія приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds. Стала документаторкою воєнних злочинів. Під час поїздок на Ізюмщину вона знайшла щоденник убитого російськими окупантами письменника Володимира Вакуленка. Він разом з іншими творами Володимира вийшов друком незадовго до загибелі Вікторії.

«Того вечора, щойно доїхавши до селища, де був мобільний зв’язок, я сфотографувала кожну сторінку щоденника і надіслала світлини Тетяні Пилипчук, директорці Харківського літературного музею, і Тетяні Терен, директорці Українського ПЕН. Стало трохи легше: Володине послання врятоване, навіть якщо завтра я примудрюся наступити на яку-небудь протипіхотну міну. А поки письменника читають, він живий», – написала у передмові до цієї книжки Вікторія.

Також письменниця працювала над нон-фікшн книгою англійською War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War – про українських жінок, які документують воєнні злочини.

Вікторія вимагала справедливості й створення спеціального міжнародного трибуналу для всіх винуватців російських воєнних злочинів проти України. Була голосом України на міжнародній арені. Відстоювала правду і несла світло.

У Вікторії Амеліної залишилися рідні, друзі, колеги та читачі, які сумують за нею.

Письменницю поховали на Личаківському кладовищі у Львові.

Посмертно її нагородили орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.