46-річний Валерій Кузьмик із села Заворичі Броварського району Київщини загинув 28 березня 2022 року від вибуху снаряда.

«5 березня ми побачили, як полями ідуть танки, повертають на сусіднє село Мокрець. Чоловік прибіг і сказав: «Забирай дітей і їдь до матері у Велику Димерку». З нами їхати відмовився. Сказав, що не хоче тікати. Я відвезла дітей. Сама вирішила повертатися додому електричкою. Вона довезла тільки до Бобрика – за дві станції від Заворичів, бо там вже почалися бої. Вирушила додому пішки. Це 10 кілометрів. Вийшла з Бобрика на поле – люди мене доганяють на машинах, на мотоциклі. Кажуть: «Куди ж ви йдете? Там танки кругом». Завернули мене. Я поїхала в Димерку до дітей. Але згодом там ми потрапили не в менше пекло», – розповіла про початок повномасштабної війни Валентина Кузьмик, дружина загиблого.

Одного разу вона змогла додзвонитися до чоловіка. Він радив виїхати з Київщини. Спершу Валентина з дітьми вирушила до далеких родичів на Кіровоградщину, потім – на Івано-Франківщину. У цей час Валерій згуртувався з кумом, діти і дружина якого теж виїхали.

«Чоловіки разом готували на грубці в літній кухні їжу. Там же був погріб, де ховалися. Поставили ліжка. 28 березня все було добре. Як завжди, ввечері після 19.00, чоловік зателефонував. Сказав, що зараз вечерятимуть і підуть на ніч у підвал. Додав: «Я так стомився, що вже не хочу ховатися. Літає, не літає – все одно. Ще й вас немає. Я скучив». До цього він був стриманий, а тут видав усе, що накопичилося. Потім раптово перервався зв'язок. Почала його набирати – поза зоною. Через 10 хвилин телефонує двоюрідна сестра, дружина кума. Я на неї ще роздратувалася, що так наполегливо телефонує, коли я намагаюся до чоловіка додзвонитися. Вона мовчала, а потім каже: «Тримайся, його більше немає».

Згодом Валентина дізналася, що перед прильотом чоловіки сиділи на лавці біля літньої кухні. Поки Валерій говорив із дружиною, кум пішов попросити в сусіда закурити. Як тільки він вийшов за хвіртку, прямо туди, де сидів Валерій, прилетів снаряд.

«Мені потім телефонували люди і питали: «А правда, що без голови ховали?». Кажу: «Ні, ховали з головою». Але все тіло тримав у купі лише одяг. Сусіди казали, ніби крізь м'ясорубку людину пропустили… Наступного дня хлопці, з якими він дружив, змогли під обстрілами купити труну. Хреста не знайшли. Коли чоловіка ховали, я пішла в місцеву церкву, а священник через телефон відправив службу», – пригадала Валентина.

Валерій і Валентина познайомилися в електричці, якою постійно їздили на роботу.

«Зразу я на нього навіть уваги не звернула, бо дуже відрізнявся від мене. Я – спокійна, він – веселий, баламут, де він, там кругом було весело», – пригадала Валентина.

Пара одружилася 1997 року. Наступного – народилася дочка Анастасія. 2008 року – син Даниїл. 18 жовтня 2022-го Валерій та Валентина планували відзначати 25-ліття шлюбу.

«До річниці ми хотіли обвінчатися, бо в молодості були проти. Валера казав: «От проживемо життя – тоді повінчаємося», – пригадала вдова.

Валерій працював на будівництві виконробом. Грав за сільську футбольну команду. «Останніми роками я сварилася: скільки можна бігати у футбол? Усі дні на роботі, а тільки неділя – він на тренування: і в дощ, і в сніг, і в ожеледицю», – розповіла Валентина.

Після звільнення села друзі Валерія провели футбольний турнір його пам'яті.

У Валерія Кузьмика залишилися дружина, донька та син. Родина виїхала у США, куди запросив двоюрідний брат Валентини.