Життя Валерія Конченкова та його дружини Юлії Брейніної відібрав ворожий обстріл Харкова 23 січня 2024 року.

«Коли я побачила зруйнований будинок і зрозуміла, куди влучили, написала Юлі, запитала, як вони. Відповіді не було. Тоді я сконтактувала з нашою подругою, а та пояснила, що Юля і Валєра під завалами. Вони жили на першому поверсі…», – розповіла подруга Ольга Сенькіна.

Валерієві було 57 років. Харківʼянин, випускник школи №37 та Харківського національного університету радіоелектроніки. Працював на будівництві, встановлював системи «розумний дім». Під час повномасштабної війни підробляв у кооперативному гаражі. Щодня піклувався про матір. Любив двох своїх жорсткошерстих собак на клички Шанті і Кайя. Разом із дружиною брав участь у Революції Гідності, допомагав ЗСУ.

«Вони з Юлею робили багато всього для дому самі, наприклад годинник, де Валєра поставив механізм. Він бив плитку, вона обкладала вазу осколками…. Валєра добре шив. Міг пошити за день джинси, дублянку, куртку. Шив балаклави на фронт. Разом із дружиною плели сітки, робили вдома окопні свічки. І це майже безперервно. Після 24 лютого Валерій і Юля ненадовго виїжджали до Полтави. Але постійно приїздили до його матері, і в якийсь час, мабуть, втомилися їздити та остаточно повернулися в Харків», – розповіла Ірина Вовк, сестра дружини.

«Валерій був таким спокійним, добрим, врівноваженим. Це такі чудові та світлі люди. Не віриться, що з ними могло це трапилися…», – додала подруга родини Ольга.

У Валерія залишилися матір, син, донька, онуки та інші рідні.