Життя 57-річної Тетяни Єрохіної відібрала російська армія у селі Чорне Харківської області.

Рано-вранці 15 лютого 2024 року до будинку по сусідству прилетіло два КАБи-250, були загиблі. Дім Єрохіних дуже пошкодило. Одна 500-кілограмова бомба лежала неподалік, не розірвалась. Тетяна з чоловіком, племінницею та сусідами вирішили виїздити до Харкова.

«Коли вже зібрали речі і сідали у машину з великим жалем на серці, що покидають дім, російські військові випустили ще КАБи. Одна авіабомба – у наш дім, інша – в машину. Сусіди чекали в своєму авто, їх поранених забрала «швидка», а моїх рідних – уже ні», – сказала Юлія, донька Тетяни і Сергія.

Тіла Тетяни, Сергія та їхньої племінниці Софії ще понад 12 годин лежали на вулиці, поки родичі організували ритуальні послуги та відвезли їх до моргу.

«Представники місцевої влади нам не запропонували і не надали жодної фінансової допомоги. А в нас було три домовини, усі збереження згоріли. Софія з багатодітної сім'ї, без батька, як так?» – додала Юлія.

Її мама Тетяна – родом із села Довжанка Купʼянського району. Зі Сергієм познайомилась на дискотеці у студентські роки. Пара закохалась і будувала стосунки. 9 квітня 1988-го одружилися. Того ж року Тетяна закінчила Харківський державний педагогічний інститут (а нині – університет) імені Григорія Сковороди. Стала вчителькою української мови і літератури.

«Батьки своїми силами, як-то кажуть, кров'ю і потом, наживали майно. У 1990-му зʼявилась я, їхня єдина та найулюбленіша донька», – розповіла Юлія.

Тетяна спершу працювала у селі Грачівка вчителькою української мови та літератури, потім у Чорному. За сумісництвом деякий час була завучкою Чорнянського навчально-виховного комплексу. Останнім часом викладала у комунальному закладі «Приколотнянський ліцей» Вільхуватської сільської ради. Любила читати. Часто цитувала Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка.

«Мама – справжня, ніжна, чесна, добросовісна, любляча. Людина з великим серцем і душею. Часто повторювала, як любить свою роботу, як добре, що тоді, у 80-х, обрала українську мову та літературу», – сказала Юлія.

Село Чорне, де жила сім'я, – неподалік кордону з Росією. Із перших днів повномасштабної війни воно потрапило в окупацію.

«Понад пів року батьки виживали. Був дефіцит продуктів і побутових речей, безгрошів'я, моральний гніт. Зрештою, вони дочекалися Збройних Сил України. Матуся як наварить борщу та насмажить пиріжків, як запече курку – усе для хлопців, щоби підтримати бойовий дух. Її материнське серце розривалось від того, що чиїсь діти далеко від дому, що їм холодно чи голодно. Упевнена, що за любов до Батьківщини, чесність та порядність, батьки і поплатитися… Як би це прикро не звучало, але колаборантів було чимало. Більшість втекла в Росію, та деякі залишилися і не понесли покарання... Не вистачає слів, щоб описати відчай і також – подяку батькам за все. Тепер нема ні мами з татом, ні рідного дому, нічого. Навіть старі фотографії полетіли з ними… Чекаю, що батьки подзвонять і скажуть: «Донечко, все добре...» – додала Юлія.

У Тетяни Єрохіної залишилися мама, донька, зять, онучка, сестри і племінники.