61-річну Тетяну Щербину російські військові розстріляли, коли вона з рідними й односельцями хотіла виїхати з окупованого села Перемога Броварського району Київщини. Тоді ж загинув її чоловік Петро Щербина і ще двоє цивільних людей.

«Коли почалася повномасштабна війна, моя сім'я переїхала з Києва до батьків у Перемогу. Думали, так буде безпечніше. Та 28 лютого у село зайшли окупанти. Оселялися по пустих будинках. Люди виїжджали, бо було дуже страшно. Окупанти не дозволяли ходити по вулиці, були вибухи», – розповіла донька Олена.

11 березня вся родина Олени теж зібралася виїжджати. З ними – ще кілька автівок. На машини причепили білі ковдри.

«Ми поїхали. Окупанти, які стояли на шляху, бажали нам щасливої дороги. А коли ми виїхали за село, по нас відкрили вогонь. Ми повипадали на землю, притиснулися до неї. Здавалося, що лежали так цілу вічність. Почали кликати маму і тата. Ніхто не відгукувався. Підняли білу тканину, підійшли до машини батьків і побачили, що там нікого живого немає. З татом і мамою їхав ще знайомий хлопчик 17 років… Ми не знаємо, з чого вони стріляли, але мама була побита, як решето».

Ті, хто вижив, пішки повернулися додому. Олена розповіла, що через день вони попросили місцевого жителя, який співпрацював із окупантами, за гроші забрати з поля тіла. Поховали Тетяну і Петра Щербин біля хати – у трунах, але без священика, бо він виїхав.

Тетяна Щербина народилася у Білорусі. Приїхала в Україну, на Київщину, працювати на фермі. Там і познайомилася із Петром. Потім Тетяна працювала пралею у лікарні.

«Мама була веселою, життєрадісною, дружелюбною, готовою прийти на допомогу. Про неї казали: «О, Таня є, значить усе буде добре». Мама любила пекти, готувати. Постійно на кухні вигадувала, чим нас потішити. Щодо характеру, то порівняно з татом, мама була більш строгою. Батьки прививали нам любов до чесності, справедливості. Ніколи при мені вони не сварилися, ніколи не вживали нецензурні слова», – сказала донька.

У Тетяни Макарівни залишилися донька та двоє онуків.