Старший лейтенант Сергій Півторацький на псевдо Марк поліг 26 липня 2024 року під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку Донеччини. Під час ворожого обстрілу міна розірвалася біля авто – уламок смертельно поранив офіцера. Тепер захисникові назавжди 45 років.

Сергій народився у селі Вертіївка Чернігівської області. У 2001 році закінчив Національний авіаційний університет у Києві. У 2003 році одружився та жив із дружиною в місті Ніжин, а в 2011-му переїхали до міста Вишневе на Київщині. Багато років працював у віконному бізнесі. Любив читати, цікавився історією та добре її знав.

У березні 2023 року чоловік пішов захищати свою країну та близьких від російських окупантів. Воював у складі 111-ї окремої бригади територіальної оборони. Був командиром стрілецького взводу у 119-му батальйоні. Після поранення став командиром роти.

За гідну службу офіцера нагородили нагрудним знаком 111 обр ТрО І ступеня, відзнакою Міністра оборони України «За поранення». Уже посмертно Сергія відзначили орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

«15 березня 2023 року був призваний до лав ЗСУ. Дуже хотів вигнати ворога, щоб його сину не довелося приймати цей виклик долі. Робив усе, що від нього залежало, і навіть більше. Він був надзвичайно розумним, справедливим, відданим, людиною честі та гідності. Він був глибокої душі людиною.

Сергій був чудовим, найкращим батьком. Він дав своїм дітям найцінніше – час разом. Був люблячим та турботливим чоловіком, опорою, захистом, другом», – розповіла дружина захисника Ірина.

«Сергій був справжнім офіцером, – додав побратим на псевдо Сава. – Від самого початку виконання завдань батальйоном у травні 2024 року він як командир взводу очолив вихід особового складу на позиції під Очеретиним. На той час це був один із найнебезпечніших напрямків на фронті. Уже на позиціях, користуючись своїми знаннями та лідерськими якостями, почав уміло керувати боями, коригувати вогонь артилерії. Йому довіряли хлопці на позиціях і в ньому було впевнене командування.

Отримав поранення в ногу, але нікому про це не казав – намагався накульгуючи бути з хлопцями, оскільки рота постійно брала участь у боях і потребувала командира. Ми змусили його звернутися по меддопомогу, але сім'ї він так і не зізнався. Трошки одужавши, очолив роту. Це був командир, якого поважали, йому довіряли.

Багато роботи він виконував сам. Ніколи ніким не прикривався. За можливості сам їздив на ротацію хлопців із позицій. Під час виконання завдання вони з головним сержантом роти поверталися до розташування та потрапили під обстріл. Уламок міни наздогнав їхнє авто та влучив у Сергія. А головний сержант роти отримав тяжку контузію. Досі не можемо повірити, що Сергія з нами немає».

«Сергій був розумною людиною, завжди зважував свої вчинки, завжди допомагав, не залишав у біді. Розпочату справу завжди доводив до кінця. Терплячий і стриманий, відповідальний. Мав хороше почуття гумору та підтримував у різних ситуаціях. Ніколи не нав'язував своєї думки, завжди міг вислухати. Син, чоловік та батько, який цінував та любив сім'ю», – сказав найкращий друг Іван.

«Пишаюся, що був знайомий із ним і працював із ним. Він дуже порядний і відповідальний чоловік. Точно знаю, що він дуже любить своїх дітей. Пригадую, коли у нього з дружиною народилася друга дитина, він сказав: «Тепер ми всі разом». Якось він приїхав із сином до офісу і захопливо розповідав про малого, про те, як він любить робототехніку. І я про себе подумав, що батько тільки таким і має бути…», – поділився спогадами керівник загиблого Гарік.

Поховали військового на Алеї Героїв міського кладовища в місті Вишневе.

Удома на Сергія чекали батьки, дружина, син і донька.