48-річний старший сержант Сергій Дорошенко, позивний Доцент, помер у шпиталі 12 листопада 2022 року. За день до цього він отримав мінно-вибухову травму під час виконання бойового завдання біля села Чкалове на Херсонщині. За його життя лікарі боролися до останнього.

Сергій народився в селі Новий Стародуб Кіровоградської області. Навчався у місцевій школі. Потім закінчив Знам’янське професійно-технічне училище №12 та Олександрійський педагогічний фаховий коледж імені Василя Сухомлинського. Працював електрослюсарем у Петрівському кар'єрі. Цікавиться технікою, вмів усе ремонтувати. Особливо захоплювався мопедами, мотоциклами та скутерами.

З 2014 році воював в АТО на Донбасі у складі 30-ї механізованої бригади ЗСУ. Був навідником БМП-1. Згодом повернувся до мирного життя.

У перший день повномасштабного вторгнення чоловік знову став на захист України. Цього разу служив у 57-й окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка ЗСУ. Обіймав посаду головного сержанта роти.

«Сергій з тих, хто йде попереду, прикриваючи собою тил. З нього брали приклад, за ним йшли, йому вірили. Він ніколи не вагався перед небезпекою. Кожен крок робив виважено й рішуче. Побратими відчували себе в безпеці, коли з ними був їхній Доцент, їхній Миколайович. Були впевнені – він той, що виведе. Кістьми ляже, а виведе. Але було всього, бо, як він казав, «на війні не буває без втрат». І кожну втрату він переживав дуже важко, болісно, вважаючи виключно своїм недоглядом. Роботи не боявся, все до толку робив. Треба копати окопи – брав і копав, завжди у всьому перестраховувався, щоб не підвести своїх хлопців. Коли я, дізнавшись куди їх перевели, дивилася очима повними сліз, він заспокоював: «Там же теж НАША земля, все буде добре, не переживай». Сергій казав товаришу, коли йшов на війну: «Братику, це те, що я вмію робити». Він знайшов там себе і відрікся від себе заради чогось більшого. Ним пишаються, його пам'ятають», – розповідає близька подруга загиблого.

«Він був для нас батьком, без нього нічого не вирішувалось, з ним ніхто не боявся йти вперед. Миколайович для нас залишається незламаним і непереможним. Це людина, до якої можна було звернутися з будь-яким питанням, він завжди вислухає і дасть слушну пораду. Із цією людиною можна йти в бій. Ми дуже сумуємо, що його з нами немає. За своїх завжди стояв горою! Хоробрий, справедливий... Життя любив», – згадують побратими.

Поховали Сергія у рідному селі.

Вдома на нього чекали донька, зять та онука.