Життя Сергія Моруса відібрали окупанти 14 квітня 2022 року у селі Циркуни на Харківщині.

«Ще з 2014-го наша родина розуміла, що повномасштабна війна гарантована, зважаючи на історію України і її відносин з Росією, – розповідає донька Олена. – З 13 лютого з Харкова почали виїжджати посольства, зачинили аеропорт, нам на роботі роздали трудові книжки. Нам все стало ясно».

Олена з родиною має квартиру в Харкові на Північній Салтівці, яка дуже постраждала від атак ворога. 24 лютого 2022-го о 4.30 вона прокинулася від вибухів.

«Дев'ятиповерховий будинок гойдало в усі сторони. Ми вийшли, на вулиці був холод, але гаряче повітря від вибухів пронизувало шкіру. Я набрала батьків і сказала, що ми їх заберемо. Поки виїхали з Харкова – на кільцевій дорозі почався бій. Назустріч нам їхали люди, які тікали з Циркунів, махали руками, щоб ми розверталися. За ними в цей час вибухало», – продовжує Олена.

Далі її автівка не поїхала. О 10.00 російські війська ввійшли в Циркуни. Село опинилося в блокаді. Будинок Морусів був розташований у сірій зоні. Обстріли лунали постійно.

28 лютого Сергій отримав контузію. Почалася гангрена на нозі. З дружиною вони переховувалися в підвальчику, де господар на повен зріст не вміщався.

Дах, паркан Морусів знищили обстріли. І 14 квітня господар вирішив натягнути на стовпчики від паркана сітку, щоб окупанти не ходили біля хати. Перед тим вони приходили до нього, за щось сперечалися. Можливо, хотіли грошей, припускає дочка.

«Коли тато взявся до роботи, російські війська почали масований артобстріл. Мама побігла в підвальчик. Раптом почула гуркіт, звук розбитого скла. Коли вибігла, батько ще був при тямі, а в шибках залишилися круглі отвори – як від куль, а не осколків. Я підозрюю, що в нього під час обстрілу могли стріляти окупанти, з якими він посварився. Російські санітари зробили батькові укол і наклали джгут. Кинули на автівку і повезли з мамою в Липці за 20 кілометрів. Там російський лікар констатував смерть батька через травми несумісні з життям», – сказала донька.

Окупанти не видали довідку про смерть. Лікар пояснив, що не має печатки. Дружина Сергія просила залишитися в Липцях, щоб принаймні знати, де його могила. Та її вивезли в Бєлгород, де опинилася у таборі для біженців.

«Я виявила її через сусідів, які виїхали в Бєлгород, бо інших шляхів евакуації не було. Розробила план, як мамі опинитися в Естонії, адже її хотіли відправляти швачкою на Далекий Схід, потім – працювати в будинку пристарілих в Бєлгороді», – додала Олена.

Через відсутність документів родина через понад два роки від трагедії змушена через суд визнавати смерть Сергія.

«Знайома з Липців розповідала, що під час окупації нікого не ховали на кладовищі, бо окупанти туди нікого не пускали, замінували його. Вони могли спалити батька в мобільному крематорії, або в хаосі кинути в могилу разом з російськими солдатами», – припускає донька.

Сергієві Морусу було 69 років. Народився в Казахстані. Батько був етнічним українцем з Воронезької губернії, сином розкуркуленого і засланого в Карагандинський виправно-трудовий табір селянина.

На Харківщину Сергій приїхав на роботу. Був водієм на будівництві доріг.

«Батько дуже чекав українську армію, але не дожив. Циркуни звільнили через три тижні, – додала Олена. – Він був дуже добрий, всім допомагав, і його всі знали. В телефоні мав більше тисячі номерів. Був обов'язковий – сказав, значить, зробить. Любив слухати музику, мав чудовий голос. Обожнював рибалити і полювати. А найбільшим його хобі були автомобілі».

У Сергія Моруса залишилися дружина, донька і внук.