Старший солдат Роман Степаненко на псевдо Оттер поліг 11 березня 2024 року в районі села Терни на Донеччині. Під час виконання бойових завдань отримав смертельне поранення внаслідок удару по позиціям керованою авіаційною бомбою. Воїну тепер назавжди 31.

Роман народився в місті Дніпро. Виріс і жив у Києві. Закінчив школу №8. У 2012-2016 роках навчався на спеціальності «Міжнародна інформація» освітнього рівня «бакалавр» в Інституті суспільства та Гуманітарному інституті Київського університету імені Бориса Грінченка. У 2018-му отримав ступінь магістра за спеціальністю «Фізична культура і спорт». на факультеті здоровʼя, фізичного виховання і спорту. За час навчання проявив себе інтелектуальним, відповідальним і творчим студентом. Був одним з найкращих спортсменів університету. Професійно займався плаванням. Брав активну участь у спортивному житті університету як спортсмен, так і організатор змагань. У 2021-му здобув ступінь магістра на факультеті «Система підготовки спортсменів у водних видах спорту» Національного університету фізичного виховання і спорту України.

У 2016-2018 роках працював керівником спортивної секції спортивного комплексу рідного університету. З 2017-го керував і секцією плавання. Також працював у Польщі тренером, навчав дітей. Проте повернувся до України, адже прагнув займатися улюбленою справою вдома. Мріяв відкрити власний басейн. Деякий час працював вчителем фізичної культури у Київському ліцеї №42, у спортивному комплексі НПУ імені М.П. Драгоманова. Заснував спортивний клуб «OTTERS KIEV SWIMMING CLUB».

Проте повномасштабне вторгнення змінило всі плани. З перших днів війни Роман займався волонтерством. Організував евакуацію українських дітей-спортсменів у безпечні місця – до Польщі, Німеччини, Чехії. Завдяки своїм друзям і знайомим, особливо в Польщі та Німеччині, організовував постачання медикаментів, гуманітарної допомоги, необхідних речей для військових і цивільного населення. Він власними силами забезпечував доставку допомоги в Україну фурами.

Крім цього, підтримував ТрО Київської області та інших регіонів – на запити військових знаходив і передавав те, що було потрібно: від автомобілів і дронів до спальників та іншого необхідного спорядження.

Врешті Роман сам став військовим Національної гвардії України. Службу проходив у 12-ій бригаді спецпризначення «Азов». Обіймав посаду авіаційного механіка відділення безпілотних літальних апаратів взводу аеророзвідки. Отримав відзнаку «Учасник бойових дій».

«Незважаючи на складне дитинство, мій брат залишився світлою, доброю та сонячною людиною. Він втратив батьків у 9 років, але ніколи не бачив перешкод, йшов до своїх мрій і завжди залишався непохитним у своїй вірі в життя. Він мріяв розвивати спорт саме в Україні, відкривати можливості для молоді, а головне – створити власний басейн. У дитинстві мріяв стати льотчиком. Щоразу, почувши звук літака, вибігав подивитися в небо. Льотчиком у мирному житті він не став, але його мрія літати здійснилася – він піднявся в небо на дронах, виконуючи завдання. За годину до страшного моменту він говорив із теплом і впевненістю. На моє питання: «Як справи?», він відповів: «Все добре, я літаю». Ці слова стали його останніми, але вони залишаться вічними в наших серцях. Він був і залишиться героєм, який до останнього подиху жив своїми мріями, для своєї країни і для людей… На жаль, війна обірвала його життя, не дозволивши здійснити багато його мрій. Він не встиг створити власну сім’ю, виховати дітей, побачити, як його школа зростає і відкрити той басейн, про який так мріяв. Але він залишив за собою яскравий слід у житті багатьох людей, ставши для них не лише наставником, а й прикладом незламності, доброти та віри у свої мрії. Його пам’ять житиме в кожному серці, яке він надихнув, у кожному учневі, який продовжуватиме його справу… Роман – мій улюблений молодший брат, найдорожча людина, добрий, світлий, життєрадісний, найкращий друг, якого я втратила через цю війну. Згодом він і сам мене повчав, стаючи для мене прикладом. Він назавжди залишиться в моєму серці. Я безмежно вдячна за те, що мала такого брата. Я завжди ним пишалась, пишаюсь і буду пишатись», – поділилась спогадами старша сестра загиблого Альона.

Посмертно Степаненко Роман нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Поховали захисника на Лісовому кладовищі столиці.

У Героя залишились сестри Альона та Ніна.