Солдат Олексій Івакін, позивний Ляпіс, загинув 6 вересня 2023 року в бою на Запорізькому напрямку. Трохи більше місяця захисник не дожив до свого 35-річчя.

Олексій народився у німецькому містечку Потсдам, де служив його тато. За рік сім'я повернулася в Харків. Тут закінчив гімназію і вступив до Харківського національного університету радіоелектроніки. Здобув фах інженера-електроніка. Але за спеціальністю не працював. Приблизно у 18 років він зі своїм знайомим спробував роботу промислового альпініста. Пройшов навчання і став заробляти цим на життя.

Олексій грав на гітарі, носив ірокез і дуже полюбляв стиль музики ска. Був затятим рибалкою. У будь-яку вільну від роботи хвилину намагався виїхати на природу. Дуже любив Харків. Навіть зробив собі татуювання у вигляді герба міста на нозі. Також писав вірші. Брав участь у літературних вечорах і фестивалях, мав тури по Україні. У 2012-му видав за власні кошти збірку віршів «Титри», згодом – альбоми аудіопоезії. Був учасником спільноти «Літературний слем».

«Його поезія – це пронизлива лірика з нотками відчаю та безвиході, – згадує друг і колега по творчості Дмитро Тунков. – Навіть коли він писав про революції, в нього все одно виходило лірично. На той час у спільноті «Літературний слем» не дуже було заведено писати у тому стилі, бо ми змагалися, а суддями були глядачі. Треба було «кричати», щоб якось виділятися. Але в Льоші це виходило. Одного разу, коли я оголошував його виступ, назвав його «останнім ліриком на цій грішній планеті». Так воно, мабуть, і є».

У 2011 році Олексій через соціальні мережі познайомився зі своє майбутньою дружиною Валентиною Івакіною. Пара побралася через два роки. Згодом у них народився син Тимофій, а в 2021-му з'явилися донечка Аглая. Олексій почав присвячувати себе сім'ї. На творчі вечори ходив усе менше. Вірші писав, але дуже рідко.

«Наші стосунки розвивалися дуже активно, – говорить Валентина. – Олексій тоді вже був відомим харківським поетом і ми разом багато їздили, виступали у різних містах, організовували літературні вечори. Я його завжди супроводжувала, допомагала з організацією і підтримувала».

«Один із його найвідоміших віршів називається «Відпанкувався». І Льоша жартував, що коли у нього з'явилися ми з дітьми, то він і справді «відпанкувався». Він був найдобрішою і найкращою людиною, ніколи не відмовляв у допомозі й із повагою ставився до всіх. Зі своїм старшим сином був дуже близьким. Раз на тиждень вони завжди виїжджали або на риболовлю, або каталися на велосипедах. За містом ми будували власний будинок і Льоша зробив для сина хатинку на дереві. Там вони разом проводили багато часу», – додала дружина Олексія.

З початку повномасштабного вторгнення Олексій вивіз свою сім'ю з Харкова, а сам повернувся. Волонтерив, допомагав відновлювати пошкоджене після обстрілів житло. А згодом був мобілізований до 82-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ. Пройшов навчання за кордоном. На службі офіційно був водієм, але брав участь у кожному штурмі позицій ворога.

Олексія поховали у рідному Харкові на кладовищі №18.

У захисника залишилися дружина, двоє маленьких діток, батьки, молодший брат і старша сестра.