До свого 66-річчя Олексій Бойко не дожив 12 днів. Він загинув від осколкових поранень вранці 4 березня 2022 року у селі Новий Білоус на Чернігівщині.

Напередодні ввечері російські військові обстріляли подвір’я. Олексій стояв на веранді з тещею та її сестрою. Після першого пострілу відвів жінок до погребу, а сам намагався погасити вогонь у сараї, який загорівся. Отримав багато осколкових поранень. Село було окуповане, а шлях до Чернігова – перекритий. Олексія Бойка врятувати не вдалося.

«Я якраз у доньки була, коли почався обстріл. Стріляли довго, зо дві години, іноді ще й чимось таким, що світилося. Я змогла прибігти, коли обстріл припинився. Чоловік був блідий, доповз до дивана. У нього була величезна рана на руці, контузія. Просив викликати «швидку». Ми дзвонили, але ніхто вже не приїжджав. Отак він і помер… Дві доби пролежав у розбитій хаті, а потім місцеві чоловіки перевезли його спочатку до будинку, де я була, а потім поховали на кладовищі. Це все було під перехресним вогнем», – пригадала дружина Людмила.

Після звільнення області Олексія Бойка перепоховали на тому ж кладовищі.

Він був родом із Богодухівського району Харківщини. Закінчив курси водія, познайомився Людмилою. У 1977 році пара переїхала на Чернігівщину, де побралися. Жили у селі Новий Білоус, за 10 кілометрів від Чернігова.

Олексій працював водієм на різних підприємствах у Чернігові. Коли вийшов на пенсію, займався господарством. Їздив на риболовлю, ходив у ліс по гриби. Розводив багато кролів. Їх і рятував після обстрілу, намагаючись загасити пожежу в сараї.

«Мій Олексій був доброю, щедрою, працьовитою людиною. За це я його й покохала. А ще такий романтик був… Улітку по траву кролям поїде й обов’язково мені букет польових квітів привезе», – сказала Людмила.

У Олексія Бойка залишилися дружина, донька та онук.