Старший солдат Олександр Москаленко загинув 30 січня 2024 року в районі міста Часів Яр на Донеччині. Виконуючи бойове завдання, отримав смертельні поранення внаслідок ворожого мінометного обстрілу. Захиснику було 29 років.

Олександр народився у жив у Києві. Був єдиним сином у родині. Тато працював капітаном далекого плавання, ходив світом з комерційними рейсами. Загинув, коли хлопчику було усього 5 років. Мама працювала в Міністерстві зв’язку ще з радянських часів, а з перших років незалежності стояла у витоків формування міжнародної пошти України. У підліткові роки Олександр пережив своє перше значне випробування.

«Він був дуже чесним і справедливим у душі. А в школі було дуже багато несправедливості й тиску, особливо з боку вчителів. Від постійних стресів у Саші віднялися ніжки. З 5 класу ми перевели його на домашнє навчання. Саші стали в пригоді друзі: приходили до нього, допомагали рухатися, реабілітуватися. Ці хлопці були його друзями все життя. А до школи він так і не повернувся», – розповіла його мама Зоя Миколаївна.

Хлопець спершу захоплювався малюванням, потім – комп’ютером. Коли почав потроху ходити, друзі брали його грати у футбол – ставили на воротах, соціалізували. Через важке захворювання в армію хлопця не взяли. Олександр пішов у машинобудівний ліцей при НАУ, де вивчився на оператора комп’ютерного зв’язку. Але за спеціальністю не працював, почав шукати себе на різних роботах і знайшов. Влітку 2019 року влаштувався на «Нову пошту». З простого оператора швидко доріс до керівника відділення.

«Пошта у нього просто в крові була. В роботі Саша був відповідальний, не лінивий, вкладав бажання й сили, умів спілкуватися з людьми. Характер син мав міцний і досить закритий, тому не так багато розповідав про деякі моменти його життя та емоції… Казав, що як прийде з війни, одружиться. Може, це було просто мрією, а може – конкретним планом», – додала Зоя Миколаївна.

24 лютого 2022 року Олександр разом із шкільними товаришами стали на захист свого міста і своєї країни. Зовсім без досвіду хлопці потрапили до 112-ї окремої бригади ТРО. Не вміли навіть тримати зброю. Але їх навчили, вони пройшли «практику» в Бучі, Ірпені, Романівці, допомагаючи евакуювати людей в тій страшній ситуації. А восени 2022-го потрапили на Луганщину.

Олександр став хорошим солдатом, вправно нищив ворога і турбувався про цивільних: разом із побратимами ділилися з ними останнім. Через пів року прийшов на ротацію. Отримав звання старшого солдата та УБД, пройшов курси кулеметника механізованої роти, щоб воювати на БТРі. У жовтні 2023 року зі своїм батальйоном став на захист Часового Яру. Отримав поранення, два місяці провів у госпіталі, потім ще трохи на реабілітації. У грудні повернувся до своєї частини. Востаннє.

Поховали військового в рідній столиці.

В ОЛександра залишилась мама.