Молодший сержант Олександр Марчук на псевдо Блютуз поліг 2 липня 2024 року під час зачистки території поблизу села Водяне на Донеччині. 11 липня воїну виповнилося б 53 роки.

Олександр народився в селі Водички Хмельницької області. Жив у місті Шепетівка. У Шепетівському професійно-технічному училищі №20 отримав спеціальність токаря-фрезерувальника. Здебільшого працював на будівництвах. Не було нічого, що б він не вмів робити, тому до нього завжди були черги людей та запрошення на роботу в різні міста. Його основним зацікавленням та хобі була саме робота.

24 лютого 2022 року чоловік добровільно пішов до місцевого військкомату і вже наступного дня був розподілений у роту охорони Шепетівського ТЦК і СП, де й отримав своє псевдо. Його йому дали товариші, бо Олександр серед них був єдиним, хто носив на вусі блютуз-гарнітуру для розмов.

Згодом Олександр потрапив до лав 61-ї окремої механізованої Степової бригади ЗСУ. Воював на посаді командира кулеметного відділення кулеметного взводу стрілецької роти 36-го окремого стрілецького батальйону «Степові Вовки».

За час служби захисника відзначили державними та відомчими нагородами, серед яких медалі «Хрест доблесті», «Захисник рідної землі» та нагрудний знак «Ветеран війни».

«Він був майстром на всі руки, ніколи не відмовляв у допомозі, тому в нашому маленькому місті і області його знало чимало людей. Багато і тяжко працював, але ніколи не здавався і не опускав руки. Був неймовірно добрим і скромним, міг за роботу взяти менше ніж потрібно, деякі люди, знаючи цю його натуру, віддавали, навпаки, більше. Немає слів, щоб передати весь біль цієї втрати, здавалось би, його оберігали янголи і він скоро повернеться до нас. Наша остання розмова закінчилась радістю, що знову є надія на відпустку в кінці літа і ми зможемо подивитись разом серіал і поїхати сімʼєю на дачу. І через декілька днів після цього я дізнаюсь, що скасувалось все. Остання путь була на Покровський напрямок. Не віриться і я не повірю ніколи, мабуть, далі буду просто чекати його повернення і дзвінка, з розмовами, як він себе почуває і чи не голодний, яких котиків зустрічав і чи всі тваринки нагодовані. Зі мною залишиться наш з ним плейлист музики, яку ми так любили голосно вмикати, коли їхали на дачу або на якесь озеро, а мама сміялась і говорила робити тихіше. Блютуз – наша гордість, Герой України, незламний, людина з неймовірно великою душею і чистим серцем, таким його знали всі і таким будуть памʼятати. Він назавжди з нами, ніколи не відпочивав і зараз наступив довгоочікуваний спокій.. Ця людина заслуговувала усього в цьому світі і особливо довгого щасливого життя, а тепер.. легких хмаринок, любила і люблю безмежно. Ніякі слова підтримки не підтримують так, як це робив мій тато, коли я йому розказувала про навчання чи будь-що. Я не вірю в нашу страшну реальність, для мене він ніби поза зоною мережі і скоро вийде на звʼязок. Йому там було важко, і я навіть не уявляю наскільки, але він тримався, був сильним до кінця, мій найдобріший воїн і просто найкраща людина, яку я знала. Такі, як він, народжуються раз на мільйон, схожих немає і бути не може. Він назавжди в нашій памʼяті, безмежно вдячна за ті роки щастя, які він мені подарував. Вірю, що тепер тато відпочиває у спокої від усього пекла війни. Герої не вмирають, а живуть вічно. Завдяки його жертві і тисячам вже полеглих воїнам ми залишаємось живі та при державі», – поділилася спогадами донька Яна.

Поховали Олександра в Шепетівці.

Вдома на нього чекали дружина Олена, доньки Юлія та Яна.