21 березня 2022 року біля будинку Олександра Литвиненка у Лівобережному районі Маріуполя розірвався снаряд. Його поранило осколком. Олександра змогли доставити до міської лікарні №4, однак там нікому було надати необхідну допомогу.

«Лікарів, які б змогли йому допомогти, не було, – так нам сказали медичні працівники, які надали першу допомогу. Татові обробили рану і відпустили. Сильні обстріли продовжувалися. Їхати ще кудись ми не могли. Цілу ніч тато стікав кров'ю. О 6-й ранку наступного дня помер… До останнього подиху ми з мамою були поряд, тримали його за руку. Навіть не сказали останні слова, щоби він не подумав, що ми прощаємося», – розповіла донька Анна.

Рідні помили тіло Олександра, перевдягли, загорнули в ковдру. За ніч викопали могилу і наступного дня поховали – на ділянці під ялинками, які він посадив. 30 квітня 2022 року чоловіка перепоховали на кладовищі селища Виноградне.

Олександрові було 57 років. Народився у Маріуполі. Працював у мартенівському цеху на Азовсталі. У 50 років вийшов на пенсію. Мав звання ветерана праці Азовсталі.

У парі з дружиною прожив 35 років. Був опорою для неї і доньки. Мав багато друзів. Любив поратися на власній ділянці. Умів майструвати. Захоплювався роботою з деревом.

«Тато був добрим, веселим, сміливим. Принциповим, категоричним, але справедливим. Ми мали сімейний ритуал – намагалися збиратися разом за вечерею, тоді обговорювали все на світі. У мене з батьком був дуже сильний зв'язок. У нас був жарт: «Я у тата гарний син, тільки донька», – пригадала Анна.

Олександр важко переживав початок повномасштабної війни. Не міг змиритися з тим, що руйнують його рідне місто.

«Якби повернути час назад, я би обійняла його міцно і ще раз сказала: «Я тебе дуже сильно люблю і неймовірно тобою пишаюся. Ти найкращий батько у світі». Мені тебе не вистачає – аж неможливо дихати. За тобою дуже сумує мама. Ми любимо тебе безкінечно і назавжди», – сказала Анна.

В Олександра залишилися дружина, донька та інші рідні.