Олександр Кононов із Луганщини через нещасний випадок на лісопильні втратив праву руку й ліву ногу. Пережив клінічну смерть, отримав довідку «особи з інвалідністю першої групи». Та попри це не просто зумів самотужки пересуватися – під час повномасштабної війни він навіть пішки долав 12 кілометрів до сусіднього Сєвєродонецька, аби купити необхідне для військових ЗСУ та місцевих жителів.

Олександр волонтерив з 2014-го, відколи Росія вторглася в Україну. Казав тоді: «Я раптом у 47 років відчув, що Україна, яка до цього була мені байдужа, це – моя держава, і я українець. Для мене важливо показати, що Луганщина – це теж Україна». Він став носити козацький чуб, одягав вишиванку.

Олександр пережив полон на окупованих росіянами територіях Луганщини. Після звільнення починав життя з нуля на Житомирщині, де займався фермерством, мав свою невелику сироварню. Згодом повернувся на Луганщину.

У 2022-му, коли почалася повномасштабна війна, Кононов із мамою жив у селищі Борівське. Там познайомився з українськими бійцями, допоміг поселитися у покинутих хатах, бо знав господарів, які виїхали. Носив бійцям борщ і пиріжки. Купував військовим ЗСУ все, що треба. Друзі Кононова підтримували його та надсилали гроші на картку.

1-го березня в Олександра в Харкові народилася онучка від молодшої доньки Ніни. Він дуже радів, що попри війну життя триває і що його рід продовжується.

Коли друзі просили його виїхати з Луганщини, Кононов казав: «Я мушу бути тут».

Олександра вбили у ніч із 12 на 13 березня. Його тіло знайшла мама. Він сидів в інвалідному візку в піжамі, застрелений кількома пострілами через мокру подушку. Олександрові було 54 роки.

Племінник волонтера Костянтин Варфоломєєв вважає, що вбивць було двоє: знайшли два недопалки, дві пари слідів взуття.

«Мабуть, розмова не була довгою. Санич сказав їм щось різке, і вони не затягували те, з чим прийшли. Метрів за 200 жили українські військові, і вбивці їх боялися. Не знаю, хто саме вбив, але точно знаю, що дядька вбили за його позицію», – сказав Костянтин.

«Він по суті був воїном, смерті не боявся і загинув як воїн. Уявляю, якими міцними матюками він зустрів тих, хто прийшов його розстріляти. Шкода, що не мав гранати, він завжди мріяв забрати із собою кілька покидьків, коли доведеться зустріти смерть, – сказала подруга Олександра Катерина Котлярська. – Коли в суспільстві трапляється великий капець, одна категорія людей тікає, інша чекає і дивиться, що хто робитиме, третя лізе у саме пекло – це наші воїни. А четверта – ті, хто всіма силами підтримує третіх. Вони завжди там де треба допомагати, вони інакше не можуть. От і Саша був таким».