Солдат Олег Голомоз загинув 14 березня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу села Кошове Дніпропетровської області. Унаслідок зіткнення з ворогом та артилерійського обстрілу з боку окупантів отримав смертельні поранення. За пʼять місяців воїн мав би святкувати ювілей – 50 років.

Олег Миколайович народився у селі Удачне Дніпропетровської області. Безмежно його любив упродовж життя. Навчався у професійному училищі №2 у місті Дніпрі, де й залишився жити після одруження. Захоплювався активним відпочинком. Любив грати у шашки, нарди. Мав близько десяти свідоцтв про стрибки з парашутом та стільки ж занурень з аквалангом. Із 1993 року був донором крові та її компонентів, завжди щиро сподівався, що його дії врятують комусь життя і покращать здоров’я. У 2009 році отримав посвідчення почесного донора.

Близько 30 років Олег працював на підприємстві «Інтерпайп Ніко Тьюб», за пів року до вторгнення планував відзначити вихід на пенсію. Він був нагрівальником металу на дільниці прокату. Керівники згадують Олега відповідальним, колеги – людиною, яка завжди прийде на допомогу.

Коли почалася повномасштабна війна, чоловік відмовився від броні, яке дало підприємство, та добровільно пішов на фронт. Після останньої робочої зміни 26 лютого 2022 року приєднався до лав ЗСУ. Служив у 60-ій окремій механізованій Інгулецькій бригаді. Обіймав посаду старшини. Разом із побратимами виконував бойові завдання на межі Дніпропетровщини і Херсонщини. У середині березня з ним зник зв'язок. Через два місяці загибель Олега підтвердилася.

«Він – мій Герой по життю. Найкращий чоловік у світі. Усі найважливіші якості справжнього чоловіка закладені у ньому. Наш Герой навіки», – зазначила дружина воїна Тетяна.

«Він був дуже товариським, щирим. Не терпів нахабства і лицемірства, виступав за справедливість і прагнув своїми діями до змін на краще. Надзвичайна людина! Я не знала нікого, хто так любив би все, що оточує. Я описала б його словом «відданий». Здається, він ніколи нічого не боявся. Ніколи й ні з ким не було так безпечно, як з Татом. Він багато жартував і любив ризикувати, був відкритий до нового. Дуже мудрий, розумний – здається, знав відповіді на всі запитання. Часто згадую його слова про відчуття невиконаного боргу, Тата це бентежило ще задовго до війни. Його дії вранці 26.02.22 були виважені. Він повідомив, що стає на захист Батьківщини за 10 хвилин до відʼїзду. Казав: «Я не зможу спостерігати за тим, що окупанти роблять на нашій землі. Не хочу, щоб за мене воювали діти». Заспокоював нас із передової, не хотів хвилювати. Останнє повідомлення: «Привіт, у мене все чітко. Наразі проблеми зі зв'язком, можливо надовго, передзвоню по можливості». Він спонукав бути свідомими, учив цінувати та помічати найкраще у всьому, що маєш. Любив Україну і наголошував, щоб спілкуватись державною мовою. Найкращий чоловік, батько, друг і справжній син України», – розповіла донька Ірина.

«Це був найсильніший чоловік, якого я знав. Навіть у найскладніших ситуаціях не падав духом. Підтримував нас і рішуче знаходив вихід із усіх ситуацій. Здається, немає нічого, що він не вмів би зробити у домі. Навчив нас усьому, що потрібно для життя. І привив найважливіше – доброту, мораль. Намагався допомагати всім, хто потребує, без жодної користі для себе. Я був найщасливішою людиною на світі, поки він був з нами», – додав син Сергій.

Поховали Олега Миколайовича на Алеї захисників України Краснопільського кладовища в місті Дніпрі.

Удома на нього чекали дружина, син, донька, рідні і друзі.