Військова фельдшерка Оксана Горпініч, позивний Мурашка, загинула 4 травня 2022 року біля села Протопопівка на Харківщині. Військова надавала медичну допомогу побратиму, коли почався ворожий артилерійський обстріл. Приміщення, в якому вони перебували, обвалилася. Обоє загинули. За два дні до смерті жінці виповнилося 44 роки.

Оксана народилася у російському селищі Гордєєво. Ще в дитинстві разом із родиною переїхала в селище Благодатне на Волинь. Закінчила місцеву школу і закохалася. Вийшла заміж у 17 років. Незабаром у подружжя народилася перша донька, а через рік – друга. Оксана з червоним дипломом закінчила Ківерцівський медичний коледж. Працювала медсестрою. Вона обожнювала допомагати людям і лікувати їх. Подружнє життя не склалося, пара розлучилася, коли доньки подорослішали.

У 2016-му Оксана вирішили йти на фронт. На три роки підписала контракт із ЗСУ. Служила у 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. Виконувала бойові завдання на Донеччині та Луганщині. Неодноразово рятувала життя побратимам, а також допомагала цивільному населенню. Нагороджена медалями «За військову службу Україні», «Учасник бойовий дій», відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», знаком пошани «Захиснику Луганщини». Вона ніколи не скаржилася і саме там, на війні, зрозуміла, що на своєму місці.

З перших днів повномасштабної війни Оксана продовжила виконувати військовий обов’язок у складі рідної бригади. Рятувала життя побратимів до останньої хвилини.

Посмертно старший сержант Горпініч нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Мама любила свою країну. Повернутися з війни планувала тільки після перемоги. Досі важко змиритися, що більше ніколи тебе не побачимо, не почуємо, ти не напишеш... Ми ніколи не забудемо той день, коли дві російські ракети забрали тебе назавжди, ніколи не пробачимо. Ти була найкращою мамою, бабусею, медиком. Ми втратили найдорожче в своєму житті. Світла тобі пам'ять, наша героїня», – зазначили доньки Наталія та Ірина.

«Завжди привітна. В який час не подзвониш, завжди послухає, порадить, якщо потрібно – сяде на свій велосипеді і приїде, щоб надати допомогу. Самотужки зробила акушерський пункт, завжди підтримувала його в бойовій готовності по ліках. Моталася між двома селами, крутила ті педалі, допомагаючи хворим. Наша ДохтОрка Оксана. І ніяк інакше. Я все думала, ну як вона не втомлюється їздити до тих бабусь і дідусів, мамочок з немовлятами? Могли б і самі до неї ходити. Та в неї була своя правда. Вона весь час несла ношу допомоги іншим», – написала про загиблу односельчанка Ксенія Щуцька.

«Страшна війна, яку розв'язали не ми, в якій немає фейків. Прості росіяни, повірте, розкрийте врешті-решт очі, це наробила ваша влада, ваша верхівка... Ми на своїй Богом даній землі, ми ні в кого нічого не забирали, нам було однаково, якою мовою ви говорите і до якої церкви ходите. І коли я говорила, що проти нас на сході стоїть професійна армія з професійним озброєнням, мені не вірили найрідніші, а від того ще більше болить... Ми вистоїмо, ми не здамося... Яка б дорога ціна не була... Якщо можна зберегти хоч пару населених пунктів цілими, ми будемо старатися це зробити…» – написала Оксана за два місяці до загибелі.

Поховали мужню жінку на кладовищі села Біличі Волинської області.

В Оксани залишилися батьки, дві доньки та двоє онуків.