75-річний Микола Скрека мав ниркову недостатність, тому потребував гемодіалізу тричі на тиждень. Востаннє на процедуру зміг поїхати 26 лютого 2022-го, а потім через його село Кувечичі, що за близько 30 кілометрів від Чернігова, пішли колони російської техніки. Їхати стало небезпечно: шляхи обстрілювали. Та прожити без очищення крові Микола довго не міг. Родина вирішила прориватися до лікарні у Чернігів, поки чоловік ще міг сісти за кермо.

«Ще напередодні вторгнення нам у лікарні видали перепустки: мовляв, за ними мали пропускати і наші, і вороги. Це давало якусь впевненість… Ми довго не могли зібратися в дорогу: то Микола пізно прокидався, то я була не готова... А 7 березня ніби все склалося. Зібралися, сіли в авто, а воно не заводиться. Сусід приніс акумулятор, виїхали. Дорогою пробили два праві колеса. Запаска ж одна, я пішла в найближче село по допомогу. Знайшли ще одну. Поміняли колеса. Ми обвішали авто білою тканиною, їхали 30 кілометрів на годину, фари увімкнули. Все, як нам рекомендували місцеві. На об’їзній перед мостом я побачили гілку. Вийшла, щоб її відтягнути і по нас почали стріляти», – пригадала дружина Антоніна.

Вона швидко повернулася до авто. Обстріл продовжувався. Стріляли з «Градів», з автоматів. Антоніна сказала Миколі вибиратися з машини, але він мовчав. Жінка випала через дверцята. Опритомніла на дорозі, вже біля дверей водія. Як дісталася туди, не пам’ятає. Машина горіла, загиблий Микола був усередині.

Поранену Антоніну відвезли в село Льгів, де її виходила пара місцевих пенсіонерів. Обпалене тіло Миколи хтось прикопав на місці розстрілу, на могилу поклали номерний знак авто. Після звільнення села це поховання знайдуть, поряд будуть могили ще двох людей. Їхнє авто так само розстріляли російські війська.

Сюжет про це поховання Антоніна побачила у фейсбуці. Впізнала номерний знак. Так дізналася, де тіло її Миколи. Чоловіка поховали на 40-й день після загибелі на кладовищі у Кувечичах.

Микола народився у селі Змітнів на Чернігівщині. Мріяв стати моряком, але товариш батька відмовив від цієї ідеї. Тож відслуживши строкову службу, він вступив до Київського будівельного технікуму. Одружився, у парі з першою дружиною народилося троє дітей.

Кар'єру чоловік почав із будівництва ЧАЕС. Він заклав перший кубометр бетону у першому її блоці. Коли на ЧАЕС сталася аварія, був ліквідатором. Пізніше став одним із лідерів будівництва міста Славутича. Понад 15 років був заступником гендиректора ЧАЕС вже після вибуху.

Чоловік пережив дві складні операції на серці, переніс ковід. Ускладнення останнього зруйнували діяльність його нирок.

На пенсію Микола Скрека пішов із посади першого керівника ремонтно-будівельного цеху відокремленого підрозділу «Атомремонтсервіс». Мав безстрокову перепустку від компанії.

З другою дружиною Антоніною Микола прожив 22 роки. У 2014-му вони переїхали з Чернігова у село Кувечичі: доглядали господарство, облаштовували дім. Миколи їздив на риболовлю, сушив таранку. На дозвіллі любив читати. Мав велику бібліотеку, книгами з якої після його загибелі користуються односельці.

У Миколи Скреки залишилася дружина. На двох із Антоніною у них п’ятеро дітей та шестеро онуків. Син та онук, як і колись пан Микола, теж працюють на одній із українських атомних станцій.