Життя 52-річного Миколи Івченка обірвалося в Ізюмі на Харківщині 7 березня 2022 року.

«Ми хотіли виїхати і побачили, що російські окупанти зайшли в місто. Буквально в нас по п'ятах приїхали технікою до пішохідного мосту. Почався сильний обстріл. Ми не могли перейти на інший бік Сіверського Дінця. Нас хтось прихистив, щоб пересидіти обстріли. Але місця було мало і нас попросили деінде шукати притулку. Знайшли підвал. Брат сказав, що таки піде на той берег, бо в нього там робота. Ми пішли з ним. На мості вже сидів російський снайпер і нікого не пускав. Зі мною був 10-річний син, 75-річна мама. Може, через це він стріляв лише в ноги», – розповіла Ольга.

Вона з мамою і сином повернулися до сховища, Микола Миколайович вирішив таки перейти через річку.

«У нього такий характер, що не можна зупинити... За 20 хвилин мене набрав дядько з Харкова. Сказав, що телефонував Колі, і той поранений. Я вичекала, коли не стріляли 10-15 хвилин, і кинулася його шукати. Але до мосту не підпускали – зразу стріляли. Там лежало багато вбитих і поранених. Здалеку серед них я брата не бачила. Потім з'ясувала, що його підстрелили неподалік. Він був у робочій формі охоронника, що схожа на солдатську», – розповіла Ольга.

Більш ніж за тиждень від тих подій родичі Миколи вибралися з міста. Переїхали до Черкас.

«Згодом окупанти дозволили забирати тіла і ховати. Ізюмці брата знали, бо він таксував, ремонтував машини, просто допомагав людям, і розпізнали його. Тіло вже встигли трохи понівечити собаки… Люди забрали тіла брата, ще одного чоловіка, невідомої жінки і поховали на території 1-ї школи, що поряд. Після звільнення міста ексгумовані тіла забрали до Харкова. Я їздила на проби ДНК. Мені казали, що людини з таким ДНК не існує... Знайшли лише в грудні 2023 року», – зазначила Ольга.

Микола Івченко народився в Ізюмі. Працював у автомобільних майстернях, потім був таксистом. На пенсії працював охоронником. За рік до повномасштабної війни поховав дружину.

У Миколи Івченка залишилися син, сестра і мама.