Сержант Максим Обивзенко на псевдо Прогиб поліг 8 березня 2022 року у місті Маріуполь. Під час виконання бойового завдання отримав смертельні поранення. Тепер воїнові назавжди 28 років.

Максим родом із міста Татарбунари на Одещині. Навчався в місцевій школі №1, займався вільною боротьбою. Тренер хвалив, що в Макса гарний «прогиб» – це слово у майбутньому захисник візьме за позивний. Закінчив Одеський морський університет за спеціальністю «інженер-механік суднобудування». Добре знав історію України, студентом їздив на Майдан до Львова.

«Сесії складав «автоматом». Із першого курсу заробляв гроші – працював у кафе. Повністю себе забезпечував грошима, а продуктами – ще й хлопців з кімнати. На новий рік привіз мені гроші. Дякував, що змалечку брала його працювати на базу відпочинку. Я була кухарем, а він – у помічниках», – розповіла мати захисника Світлана Обивзенко.

У 2015 році долучився до Національній гвардії України. Від самого початку повномасштабного вторгнення захищав Маріуполь у складі бригади спеціального призначення «Азов» НГУ» – був снайпером.

«Макс був патріотом своєї країни. Із весни 2014 року волонтерив. Купляв на Привозі одяг і речі, возив на передову. Просився до хлопців, коли обстрілювали аеропорт Донецька. Але йому не дозволили: мовляв, волонтери теж важливі, – розповіла Світлана Обивзенко. – Після знайомства з азовцями прийняв присягу 14 січня 2015 року в Києві. Звідти відправився до Маріуполя. Служив у піхоті, згодом став снайпером взводу снайперів. Із початком великої війни був у десантно-штурмовій бригаді.

Його контракт мав закінчитися в травні 2022 року. Син планував одружитися зі своєю коханою дівчиною та жити в Києві. Каріна була із Маріуполя. Макс ледве встиг її з батьками вивезти з міста.

24 лютого – мій день народження, гостювала у брата у Броварському районі. Удосвіта відчули російське вторгнення. Макс зателефонував о 6:30. Хвилювався за нас, хоч сам уже був у більшій небезпеці. Востаннє телефонував 5 березня, у кінці додав: «Ми сильні, ми витримаємо!». Потім не було зв’язку. Я написала його побратиму, і він відповів: «Прогиб … загинув 8 березня о 12:15. Поки ми живемо, будемо мститися». А потім подзвонили і з патронатної служби. Тіло мені досі не передали. Макс був у мене єдиною дитиною. Він був моєю гордістю».

Максима нагороджено медалями «За оборону України», «Широкино 2015», відзнакою «За звільнення Широкиного», а також орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Удома на захисника чекала матір. Батько помер у 2020 році.

***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.