Лейтенант Андрій Плитус на псевдо Леміш загинув 6 травня 2024 року в Серебрянському лісництві біля села Діброва на Луганщині. Воїну був 31 рік.

Андрій народився в селі Пнів Івано-Франківської області. Закінчив Надвірнянську школу №1. Опісля – Івано-Франківське вище професійне училище сервісного обслуговування техніки та Національний університет «Львівська політехніка» за напрямом «Системна інженерія».

У 2015 році вступив до полку «Азов». Був зв’язківцем, згодом перейшов у мінометний підрозділ. Брав участь у АТО/ООС. Захищав Широкине, Чермалик, Гранітне, воював на Світлодарській дузі.

З початку повномасштабного вторгнення боронив Маріуполь. Служив у 2-му батальйоні спеціального призначення. Був заступником командира батареї по роботі з особовим складом.

«Сина повномасштабне вторгнення застало на Львівщині, де він проходив курси підвищення кваліфікації і лідерства. Коли почалися атаки, разом з побратимами повернулися до своєї частини. Обороняли місто й «Азовсталь». Потім був полон, теракт в Оленівці, рік катувань, невизначеності й розпачу. 6 травня 2023 року був обмін полоненими. Андрій схуд на 30 кілограмів, був дуже виснажений. Під час реабілітації казав, що відновиться і знову відправиться на фронт. Йому багато хто говорив, щоб уже не їхав. А він відповідав: «Ні. Моя війна ще не закінчена», – розповіла мати Ганна Плитус.

Андрій боронив Озерне, Ямпіль та Серебрянське лісництво.

«Тоді ворог безупинно атакував, щоб пробитися до Лиману. Посада сина не передбачала його перебування на полі бою, але у скрутні моменти допомагав хлопцям, ділився досвідом і навчав. Того дня він із побратимами їхав на завдання. Почався артилерійський обстріл. Вони вискочили з машини і забігли в бліндаж до хлопців із ЗСУ. По них почали бити КАБами. Андрій загинув рівно через рік після звільнення з полону», – сказала Ганна.

«Син до війни не планував бути військовим. Але від діда-прадіда йому передався патріотизм, загострене відчуття справедливості, любов до свободи. Тому не залишився осторонь Майдану. Пішов в самооборону. А потім добровільно вступив до полку «Азов». Спочатку мав псевдо Ворон, згодом Леміш. У житті мав хорошу вдачу і почуття гумору. Був веселий, привітний, легкий на підйом, мав багато друзів. Трьом своїм племінникам замінив батька. Всі ми за ним дуже сумуємо», – додала мама.

«Він завжди посміхався і підіймав настрій всім оточуючим. Багатьом показав гори Карпати, закохав у них і сам дуже їх любив. У вільний час старався вибратися на природу. Дуже любив тварин, певно, фото тварин, що жили із ним на службі, він відправляв частіше як свої. Він був неймовірною людиною, поруч із ним віриш у дива. Ми зустрілися вже після полону, і певно, якби не знала, одразу ніколи б і не здогадалася що він відчув на собі ті тортури. Він був сильним, зберіг в собі, не дивлячись ні на що, чуйність, любов, позитив, мрії... Він був у дуже гарних стосунках із побратимами, вони стали не тільки друзями, а й другою сім'єю, я часто чую від них, що його не вистачає. Він мріяв побачити північне сяйво, але ніколи не думав, що побачить його в Україні, розповідав, що це було казково. Андрій дуже любив цей світ і захоплювався ним, бачив те, що не бачили інші, дуже любив фотографувати і фото були неймовірні, наче зовсім інший світ. Можливо з часом буде опубліковано більше фото, які він зробив, і всі також побачать, що світ його очима прекрасний», – поділилася дівчина захисника.

Андрій був нагороджений медалями ООС «За звитягу та вірність», «За участь в антитерористичній операції», «За заслуги перед Надвірнянщиною», орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а посмертно – орденом «За мужність» ІІ ступеня. На його честь у школі, де навчався, встановили меморіальну дошку.

Андрія поховали в рідному селі.

У нього залишилися батьки, дві сестри та троє племінників.




***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.