38-річний солдат Андрій Ліннік загинув 22 грудня 2023 року біля міста Костянтинівка на Донеччині. Разом із побратимом йшли через мінне поле, щоб евакуювати пораненого сержанта. Але обидва загинули.

Андрій народився у робітничій родині в місті Берислав Херсонської області. З дитинства цікавився машинами, технікою, любив скутери. Після школи пішов навчатися на техніка в училищі в Новій Каховці. В армії не служив, був визнаний частково непридатним. Одружився рано, з дружиною та донькою жили у селі на Херсонщині. Працював на птахофабриках, був водієм вантажівки, робив двері на підприємстві. Умів і любив усі види будівельних робіт, разом з батьком побудував котельню в Бериславі. Стосунки з дружиною не склалися і після розлучення чоловік поїхав на заробітки до Польщі. Допомагав доньці. Повернувся в Україну за кілька років до повномасштабного вторгнення. Знайшов нову роботу. Одружився вдруге.

За словами близьких, чоловік був звичайною людиною з простими бажаннями: мати люблячу родину, пристойну роботу та власну машину. Він любив правду, мав міцний характер і достатньо сміливості, щоб боротися за справедливість.

Коли почалася повномасштабна війна, Андрій з новою родиною та батьками опинився в окупації на рідній Херсонщині. Працював у ЖЕКу робітником, таємно волонтерив, допомагав людям чим міг. Через різні політичні погляди розійшовся із коханою, залишив усе нажите і повернувся до батька в також окупований Берислав. Там і зустрів своє останнє кохання – Юлію, з якою був знайомий ще з 9 класу.

«В окупації було вкрай важко. Я жила сама, з двома синами-підлітками. У нас не було ні води, ні світла, ні газу, ситуація з продуктами і ліками була критична. Тоді ми випадково зустрілися з Андрієм, і він почав нам допомагати. Він був дуже добрий і турботливий. Рубав дрова, навчив цьому моїх хлопчиків. Мене навчив розпалювати пічку… Разом носили воду з Дніпра, щоб пити й готувати їжу. Захистив мене від росіян, які забороняли ту воду брати. Вони хотіли, щоб ми усі повимирали», – пригадує Юлія Стельмах.

Жити разом пара почала у день деокупації рідного міста, 11 листопада 2022 року: «Ми були такі щасливі, вирішили не відкладати життя на потім». Наступного дня у її молодшого сина був день народження. За словами Юлії, він так і хотів: не подарунки, а щоб місто звільнили. Згодом росіяни почали нещадно обстрілювати Берислав і вщент зруйнували будинок, де була квартира Андрія.

На початку грудня родина евакуювалася у Кривий Ріг, але там не було роботи, тому переїхали до Києва. Волонтери поселили родину в хостелі, допомогли їм обжитися. Наприкінці січня 2023-го Андрій знайшов вакансію на Новій пошті.

«Йому робота дуже сподобалася, він хотів працювати офіційно. Його порадувала оплата, колектив. Андрій був роботящим, життя почало налагоджуватися. Влітку ми навіть змогли собі зняти окрему квартиру, забрали Андрюшиного батька», – розповідає Юлія.

Андрій дуже любив музику – слухав її на телефоні, планшеті, в машині. А ще – смачно готував. Борщ був його фірмовою стравою, як і макарони по-флотськи. Чоловік любив готувати м’ясо, його шашлики та відбивні завжди «розліталися».

У серпні 2023-го Андрія мобілізували до Збройних Сил України. У жовтні його відправили до Костянтинівки (під Краматорськом) у складі 112-ї окремої бригади ТРО. Займався евакуацією поранених, рятував життя бійців. Позмінно виходив на нуль, чергував у «медеваку», врятував багатьох побратимів.

11 січня 2024 року Андрія поховали.

У нього залишилися батько, донька, кохана, її сини, рідні, друзі та побратими.